Битва при Дрюріс-Блафф

Дрюріс-Блафф знаходився на високому південному березі річки Джеймс на висоті близько 30 метрів. Перші укріплення були зведені фермерами округу Честерфілд ще в 1861 році. До початку кампанії на Вірджинії півострові вони були ще не закінчені і слабо озброєні, але наступ федеральної армії змусило жителів півдня прискорити будівництво. За роботами особисто спостерігав полковник Джордж Вашингтон Кастіс Лі, син генерала Лі[1].

Насамперед були споруджені загородження у руслі річки. Для цього було затоплено кілька навантажених каменем барж і вбиті палі в дно річки. 17 березня капітан Огастус Дрюрі встановив у форті берегову артилерію: одну 10-дюймову колумбіаду і дві 8-дюймових. Після підриву CSS Virginia у форт були переміщені корабельні гармати з броненосця. У результаті до початку битви форт мав 4 гладкоствольних та 4 нарізних гармати[1][2].

Оборону форту здійснювали приблизно 200 бійців — в тому числі команда броненосця CSS Virginia (близько 50 осіб) та батальйон морської піхоти під командуванням капітана Джона Сіммса (близько 80 чол.)[3].

На початку травня 1862 року федеральна армія у ході наступу на Вірджинському півострові зайняла місто Йорктаун. У ті ж дні президент Лінкольн прибув у форт Монро. 7 травня він вирішив, що Норфолк тепер відрізаний від основних сил противника і може бути легко взятий. Це залишало броненосець CSS Virginia без його єдиного великого порту на Атлантичному узбережжі. У той же день Лінкольн дізнався від дезертира, що жителі півдня евакуюють Норфолк і Госпорт. 8 травня кілька федеральних кораблів, включаючи новий броненосець USS Galena, обстріляли узбережжі та в гирлі річки Джеймс. Проте при появі броненосця CSS Virginia федеральний флот відійшов[4][5].

9 травня було вибрано місце для десантування, і 10 травня о 07:00 генерал Джон Вул з загоном у 6000 осіб висадився близько Норфолку. Місто було взято без єдиного пострілу. Здача Норфолка і знищення його верфей залишали без бази броненосець CSS Virginia. Тієї ж ночі адмірал Тетналл за допомогою команди намагався полегшити броненосець так, щоб він зміг пройти мілини річки Джеймс. Йому вдалося зменшити осадку корабля на три фути. Однак цього виявилося недостатньо і було прийнято рішення підірвати корабель. Рано вранці 11 травня він був підірваний біля острова Крені-Айленд. Зняті з корабля гармати були використані для берегової оборони річки Джеймс[4][5].

У той же день федеральний головнокомандувач Макклеллан дізнався про знищення броненосця CSS Virginia, а 15 травня, він записав у щоденнику:

Я не являю, як вони можуть залишити Вірджинію та Ричмонд без бою; так само я не розумію, чому вони залишити та зруйнували Норфолк та Меррімак, якщо тільки вони не задумали залишити всю Вірджинію. Втім, цю головоломку ми скоро розгадаємо.[6].

Макклеллан зрозумів, що тепер з'явився шанс прорватися до столиці супротивника без ризикованих сухопутних битв, і наказав генералу Голдсборо сформувати флотилію і рушити її на Ричмонд. У своєму наказі Макклеллан наказав знищувати всі укріплення на шляху до Ричмонд, і знищувати склади, і лише потім приступати до бомбардування міста. В результаті Голдсборо вирішив виконувати наказ буквально і витрачати час на кожне дрібне укріплення, замість того, щоб стрімко прориватися до мети. Кожна така затримка давала південцям трохи додаткового часу на посилення оборони[7].

Здача Норфолка і зникнення CSS Virginia означало, що тепер федеральний флот може почати висунення вгору по річці Джеймс до самого Ричмонда. Єдиним серйозним перешкодою для федерального флоту тепер було укріплення Дрюріс-Блафф, відомий так само як Форт-Дарлінг. Спроба прориву федерального флоту до Ричмонду в підсумку призвела до битви при Дрюріс-Блафф[8].

Для прориву до Ричмонд була сформована флотилія з п'яти кораблів. В авангарді йшов новий броненосець USS Galena; експериментальний броненосець USRC Naugatuck (буквений індекс означає належність корабля до служби митних кораблів — попередниці сучасної Берегової охорони), озброєний 100-фунтовою гарматою і двома гаубицями; броненосець USS Monitor, озброєний двома гарматами Дальгрена; гвинтові канонерка USS Aroostook і колісна канонерка USS Port Royal. Командування флотилією здійснював командор Джон Роджерс[7].

15 травня о 06:30 федеральна флотилія наблизилася до укріплень південців. Попереду йшов броненосець USS Galena. Капітан Роджерс підвів корабель на відстань 600 метрів до позицій супротивника і розгорнув його поперек фарватеру, бортом до форту. Броненосець відкрив вогонь і почалася шестигодинна перестрілка, в якій брали участь знаряддя кораблів, форту, сухопутні батареї і гвинтівки обох сторін. Південці сконцентрували свій вогонь в основному на USS Galena. Інші кораблі спробували включитися в бій, але з різних причин не змогли. У броненосця USRC Naugatuck відмовила основна гармата і він відступив. Дерев'яні кораблі USS Port Royal і USS Aroostook відразу отримали пошкодження снарядами і відійшли. Добре броньований USS Monitor намагався прикрити флагман і обстріляти позиції супротивника, але у його гармат виявився недостатній кут піднесення для стрільби по форту. Згодом і USS Monitor був змушений відступити[3].

Броненосець USS Galena продовжував вести обстріл укріплень супротивника і вивів з ладу дві ворожі гармати, однак незабаром у нього виявилося слабке місце. На відміну від товстої броні USS Monitor, цей корабель мав більш тонкі броньові листи, які погано витримували удари ядер. Незабаром з ладу вийшла четверта частина команди броненосця. Коли частина гармат залишилися без прислуги, капрал Джон Мекі крикнув: «За діло, хлопці, ось шанс для морпіхів!» Морські піхотинці встали до гармат, відкрили вогонь, і їм вдалося підірвати один з казематів форту. В 11:30 на броненосці підійшли до кінця боєприпаси і він відступив. Командор Роджерс визнав, що укріплення супротивника неможливо знищити без підтримки сухопутних сил[3].

Федеральний флот не домігся в цій битві ніяких стратегічних результатів, проте бій показав, наскільки Ричмонд вразливий з боку річки Джеймс і викликав у командування Півдня побоювання, що така спроба прориву може повторитися вже при підтримці сухопутних сил. Президент Лінкольн так само сподівався, що саме з цієї сторони вдасться прорватися до Ричмонду. Однак Макклеллан, в силу різних причин не зробив спроб такого роду. Згодом Макклеллан сам визнав, що наступ на річці Джеймс мав свої переваги, але послався на те, що втручання президента створювало йому труднощі[9].

Роджерс втратив у цій битві близько 13 вбитими і 11 пораненими[10][11]. Згідно з деякими даними, він втратив щонайменше 12 убитими і 15 пораненими[12]. Тоді як загальні втрати Конфедерації, становили тільки 7 убитих і 8 поранених[13][14]. Після битви броненосець USS Galena залишився на річці Джеймс і повернувся в Сіті-Пойнт. Він обстрілював солдатів Конфедерації на берегах річки і прикривав висадку федерального десанту в Сіті-Пойнт. 27 червня генерал Макклеллан піднявся на борт броненосця, щоб знайти місце для нового табору, а 30 червня Макклеллан був змушений відступити вниз по річці під прикриттям вогню USS Galena та інших судів. Флот продовжував прикривати його армію, поки вона не була виведена в Північну Віргінію. Броненосець USS Galena патрулював річку Джеймс, прикриваючи транспорти від нападів з півдня, поки не був виведений з флотилії річки Джеймс вересня 1862 року[12]. USS Galena і USS Monitor залишилися в Ньюпорт-Ньюс на випадок, якщо південці побудують броненосці в Ричмонді і атакують Гемптон-Роудс[15]. 19 травня 1863 року USS Galena покинув Гемптон-Роудс і прибув до Філадельфії і був відправлений на ремонт і реконструкцію. Його броня була знята вся, крім ділянок у машин і котлів, озброєння було посилено до восьми 9-дюймових гармат Дальгрена і одного 100-фунтової гармати Паррота[16]. USS Galena був введений в експлуатацію тільки 15 лютого 1864 року, але тепер під командуванням лейтенант-командера Кларка Уеллса[17].

Фотографії форта Дарлинг

Форт Дарлінг зсередини		Колумбіада форту		Загрородження на річці Джеймс		Вигляд форту зовні

• Canney, Donald L. The Old Steam Navy: The Ironclads, 1842—1885. — Vol. 2. — Annapolis, Maryland: Naval Institute Press, 1993. — 179 p. — ISBN 0-87021-586-8.
• Coski, John M. Capital Navy: The Men, Ships and Operations of the James River Squadron. — New York: Savas Beatie, 2005. — 366 p. — ISBN 1-932714-15-4.
• Dougherty, Kevin. The Peninsula Campaign: a military analysis. — University Press of Mississippi, 2005. — 194 p. — ISBN 1-57806-752-9.
• Eicher, David J.[en]. The Longest Night: A Military History of the Civil War. — New York: Simon & Schuster, 2001. — 992 p. — ISBN 0-7432-1846-9.
• Kennedy, Frances H. The Civil War Battlefield Guide. — 2nd ed. — Boston: Houghton Mifflin Co., 1998. — 528 p. — ISBN 0-395-74012-6.
• McClellan, George B. McClellan's Own Story: The War for the Union, The Soldiers Who Fought It, The Civilians Who Directed It and His Relations to It and to Them. — New York: Charles L. Webster & Company, 1887. — 678 p.
• Salmon, John S. The Official Virginia Civil War Battlefield Guide. — Stackpole Books, 1992. — 514 p. — ISBN 0-8117-2868-3.
• Sears, Stephen W.[en]. To the Gates of Richmond: The Peninsula Campaign. — Mechanicsburg, PA: Stackpole Books, 2001. — 468 p. — ISBN 0-89919-790-6.