Бояри

Виникнення боярства на Русі виноситься до епохи розкладу родоплемінних відносин у слов'янських племен (6-9 ст.). У період утворення Київської держави бояри поділялися на дві великі групи:

1. земські бояри (старці, градські) — потомки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства;
2. княжі бояри — представники верхівки княжої дружини (на відміну від гриді) та урядники його двору.

У 11 ст. відбувається злиття обох груп боярства. Бояри були васалами князя, зобов'язаними служити у його війську за право володіння земельними наділами. Одночасно вони користувалися так званим правом від'їзду, тобто могли переходити від одного князя до іншого без втрати своїх земель. У часи Київської держави бояри не були замкнутим станом, були випадки, коли до їхнього середовища потрапляли представники міщан, духовенства і навіть селянства (смердів). В епоху роздрібненості посилилась економічна могутність бояр, зросло їх політичне значення.

У Галицько-Волинському князівстві впродовж 12-13 ст. вони брали участь у всіх державних справах і неодноразово були керівниками антикнязівських виступів (наприклад, Костянтин Сірославич, Володислав Кормильчич). Дещо меншим був вплив бояр на політичне життя Київського, Чернігово-Сіверського, Переяславського та інших князівств.

Бояри займали найважливіші посади при княжому дворі. З їх середовища призначалися двірські (управителі княжим господарством), скарбники, печатники (держателі княжої печатки), мечники, стольники та інші. Вони очолювали обласну адміністрацію — були княжими посадниками та тисяцькими. Найбільш заслужені і найзнатніші бояри входили до складу Боярської ради, — що була дорадчим органом при князі.

Після переходу українських земель під владу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського основна частина бояр перейшла на службу до великих князів литовських та польських королів і була включена до шляхетського стану. Середньо- і малозаможні бояри втратили частину своїх привілеїв і перетворилися на військових слуг, урядників та інших, що служили панам та князям на правах ленної залежності. За часів Польсько-Литовської держави вище боярство прибрало назву панів, або земян, а стара назва — бояри залишилася при дрібних боярах. Нижчий прошарок боярства разом з дрібною шляхтою впродовж тривалого часу боровся проти засилля панів. Ця боротьба закінчилась у 16 ст. формальним зрівнянням у правах всіх представників шляхти, наприклад, при виданні Литовських Статутів 1529 і 1566 рр. і за часів литовсько-польської унії дрібні бояри правно зрівнялися із заможною шляхтою і здобули право судитися в шляхетських земських судах нарівні з панством. Такий стан зберігся на українських землях під польсько-литовською владою до кінця 18 ст. Рештки українських бояр-шляхти, що перейшли на службу до козацької держави — Війська Запорізького, набули тих прав, які давала служба в козацькому війську, без огляду на їх родовід. Частина збіднілих бояр в часи формування і розвитку українського козацтва поповнювала його ряди, з їх середовища походила значна частина керівників козацьких рухів у 16-17 ст.

«Боярське весілля», К. В. Лебедєв (1883)

Протягом 15-17 ст. бояри були представниками правлячої верхівки у Московській державі. Вони перетворилися на замкнутий стан, який претендував на панівну роль в урядуванні, що провокувало репресії з боку московських великих князів (з 1547 — царів). Так, за Івана IV (1533—1584) під час так званої опричнини було знищено або заслано значне число бояр, речників найзначніших і найбагатших родів. Згодом, боярами стали іменуватися служилі люди вищого розряду, що входили до складу Боярської думи. Формально титул боярина не скасовано, але з початку 18 ст. не було випадків нагородження цим титулом.

«Очікування виходу царя» Андрій Петрович Рябушкин. Чим вища горлатна шапка, тим вищий статус.

У Молдові, а також на українських землях, що знаходилися в її складі (див. Буковина) боярами називали великих землевласників. Боярство тут сформувалося у 13-14 століттях і протягом наступних століть відігравало провідну роль у політичному житті регіону, проводило активну румунізацію українських земель. Особливо масштабним цей процес був у 1918—1940, коли фактично була припинена політична та культурно-просвітницька діяльність українського населення. У результаті включення Північної Буковини до УРСР у 1940 боярство було ліквідоване. У 1945 році така ж доля його спіткала у Румунії.

• Панцирні бояри
• Путні бояри
• Застінкова шляхта
• Шляхта
• Піхота вибранецька
• Огнищанин
• Боярські книги

• Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
• Довідник з історії України. за ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.

• Бояри // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 108. — 1000 екз.
• Головко О. Б. Проблема взаємин князів та боярства в розвитку Південно-Західної Русі
• М. Ф. Котляр. Бояри // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 362. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Гурбик А. О. Бояри-слуги // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Петрик А. Боярські двори та економічне становище бояр Галицько-Волинської держави.