Буянов Петро Кузьмич

По закінченню чотирьох класів сільської школи переїхав до Москви, де жив його старший брат. Там він закінчив сім класів. Разом з родиною старшої сестри переїхав у Ворошиловград, вступивши в ФЗУ при паровозобудівному заводі за спеціальністю — слюсар з ремонту верстатів. Через пів року отримав значок «Готовий до праці і оборони». Грав за збірну Луганська на спартакіаді школярів та першості товариства «Спартак». Відвідував матчі місцевого «Динамо». Пізніше перевівся в технікум фізкультури, який переїхав з Артемівська у Ворошиловград. У команді технікуму, яка грала в чемпіонаті міста, став лідером. В її складі брав участь у фіналі Кубка Луганська, яке давало право брати участь в Кубку СРСР. Зустріч завершилася поразкою від команди «Дзержинець» (0:3)[1].

Після фінальної гри його запросили в «Дзержинець» (нині — «Зоря»). Перша гра Кубка СРСР проти костянтинівської «Сталі» завершилася поразкою з розгромним рахунком (0:6). Чемпіонат Української РСР 1938 завершився перемогою для команди, Буянов тоді був капітаном «Дзержинця». У 1939 році грав разом з командою в другому по силі дивізіоні країни, де команда посіла 16 місце з 23 команд. Буянов був гравцем основного складу, зігравши в 21 грі з 22 ігор команди. У зв'язку з скороченням числа учасників, «Дзержинець» покинув турнір.

У 1940 році перейшов у харківський «Сільмаш», а через рік в ленінградський «Спартак» з Вищої ліги СРСР. У складі команди встиг зіграти в чотирьох іграх, проте через початок війни турнір був перерваний. Брав участь у битві за «Невський п'ятачок» у складі 941-го полку 256-ї стрілецької дивізії. Потрапив у полон і був звільнений у 1944 році. Перебував у таборі для переміщених осіб в Рутченково, тоді ж працював на шахті, добуваючи вугілля. У 1985 році нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня[2].

Пізніше він був зарахований в ворошиловградське «Динамо». У 1946 році став гравцем сталінського «Шахтаря», який виступав у другому по силі дивізіоні СРСР. Разом з командою дійшов до півфіналу Кубка Української РСР, де «гірники» поступилися київському «Динамо». Турнір 1947 року завершився для команди другим місцем. Буянов тоді став кращим бомбардиром «Шахтаря» з 19 забитими голами[3].

У 1948 році став гравцем «Торпедо» з Сталінграда, який виступав у Вищій лізі. Петро грав у команді протягом двох років, проте через травму, отриману в грі з київським «Динамо», незабаром покинув команду. Потім грав за ворошиловградські «Трудові Резерви» і кадіївський «Шахтар».

Після закінчення кар'єри футболіста і перейшов на тренерську роботу. Завдяки Володимиру Шевченко працював з командами Краснодона та Кадіївки, які виступали в чемпіонаті Ворошиловградської області. У 1965 році тренував брянський «Шахтар». Разом з Олександром Ільїновим очолював групу з підготовки при команді майстрів «Трудові резерви», де серед його вихованців були Анатолій Шульженко, Олександр Журавльов, Анатолій Куксов, Вадим Добіжа, Анатолій Шакун, Ігор Бубличенко, Георгій Дегтярьов і Володимир Дьомушкін[4][5].

Також займався суддівством, обслуговуючи матчі Першої ліги СРСР. Суддя республіканської категорії[6]. До 1978 року працював в обласному спортивному комітеті, де займався питаннями розвитку футболу. Працював у Луганській обласній федерації футболу. Аж до смерті проживав разом з дочкою в Ізраїлі. Під час святкування сімдесятиріччя донецького «Шахтаря» в 2006 році йому був вручений почесний знак «За заслуги перед клубом» II ступеня[7]. 29 квітня 2013 року в донецькому центральному парку культури і відпочинку відбулося відкриття березової алеї пам'яті, присвяченій 32 футболістам «Стахановця» — учасникам Великої Вітчизняної війни. Серед них є ім'я Петра Буянова[8].

«Дзержинець» (Ворошиловград)

• Чемпіон Української РСР (1): 1938

«Шахтар» (Сталіно)

• Срібний призер Першої ліги СРСР (1): 1947

Джерела:

• Статистика — Профіль футболіста на сайті FootballFacts.ru (рос.) (рос.)

• Профіль футболіста на сайті FootballFacts.ru (рос.)
• Профіль на сайті football.lg.ua (рос.)