Велізарій просить милостиню

«Велізарій просить милостиню» (фр. Belisaire demandant l'aumone) — відома картина, що створив французький художник Жак-Луї Давід.

«Велізарій просить милостиню»
фр. Belisaire demandant l'aumone
Творець: Жак-Луї Давід
Час створення: 1781
Розміри: 312 × 288 см
Висота: 288 см
Ширина: 312 см
Матеріал: олія на полотні
Жанр: Історичний живопис і побутовий жанр[1]
Зберігається: Ліль, Франція
Музей: Палац витончених мистецтв (Ліль)
 «Велізарій просить милостиню» у Вікісховищі

Жак-Луї Давід починав свою художню кар'єру в часи, коли панувало рококо. Він навіть намагався стати учнем популярного на той час представника стилю рококо Франсуа Буше. Але мода на рококо переживала не найкращі часи і Буше закидали неприродність, штучність його фарб та сюжетів. Тому він порадив молодому Давіду навчання у художника Жозефа-Марі В'єна. Але художник-початківець не оминув етапу вивчення настанов рококо і створив декілька картин у відповідній стилістиці («Смерть Сократа», рання версія, «Двобій Марса та Мінерви»).

У 1774 р., після одержання Римської премії і перебування у Римі виникає абсолютно інший митець, послідовник класицизму, його найкращий представник у мистецтві Франції 18 століття. Програмним твором цього періоду стала картина «Присяга Гораціїв». Ніяких маленьких фігур, ніякої метушні, ніяких солоденько-цукеркових фарб. Брати присягають батькові перед військовим походом і йдуть на смерть. Смерті ще нема (два брати з трьох загинуть), а смерть вже відчувається в суворих фарбах і урочисто-пригніченому настрої твору. Творчі періоди Давида умовно можна поділити на:

До італійського періоду художника належить і полотно «Велізарій просить милостиню». Картина — свідоцтво доброго засвоєння нових стилістичних форм, навіяних архітектурними пам'ятками Риму часів імперії. Давід старанно вивчав античні джерела та залишки античних споруд. Знав він і сумну легенду про старість уславленого полководця Велізарія. Наприкінці життя той впав в немилість у імператора і зазнав конфіскації майна та вигнання. За легендою, він закінчив життя жебраком, сповна відчувши на собі і швидкоплинність слави, і людську невдячність. Трагедію колись уславленого імператорського полководця, тепер сліпого і немічного, і подав художник в картині.

Про схвильованість несподіваною зустріччю з людським горем добре розповідають руки головних героїв. Руки Велізарія — саме уособлення відчаю і благання милосердя. Хлопчик — поводир простягує шолом героя, куди свій внесок милостиню кладе жінка в античному одязі. Потрясіння від несправедливої долі і несподіваної зустрічі зі своїм колишнім командиром явив і вояк на другому плані, що сплеснув долонями і застиг у здивуванні й обуренні.

Класичні композиції зазвичай пафосні і дивують сучасного глядача перебільшеннями, штучністю почуттів. В композиції Давіда пафос і велич має лише давньоримська архітектура та розкішна, але байдужа до людського божевілля природа.

Історичний Велізарій жив у Візантійській імперії, а не в Римі. Художник переніс дію картини в умовну давньоримську країну, відому лише за картинами Аннібалє Каррачі та Ніколя Пуссена. Класичний пейзаж полотна належить до найкращих зразків так званого героїчного пейзажу серед творів Жака-Луї Давіда. Він може позмагатися в красі з найкращими зразками героїчних пейзажів того ж Пуссена.

Джерела

  • Jacques L. David (Davids Enkel): Le peintre Louis David Souvenirs et documents inédits. Victor-Harvard, Paris 1882
  • Marion Diez (Hrsg.): Jacques-Louis David, 1748—1825'. Chandus, Paris 2005, ISBN 2-35039-012-8
  • Ewa Lajer-Burcharth: Necklines. The art of Jacques-Louis David after the terror. Yale University Press, New Haven, Conn. 1999, ISBN 0-300-07421-2
  • Klaus Lankheit: Der Tod des Marat: Jacques-Louis David., Stuttgart 1962
  • Warren E. Roberts: Jacques-Louis David, revolutionary artist. Art, politics and French revolution. University of North Carolina Press, Chapel Hill, N.C. 1989, ISBN 0-8078-1845-3
  • Elmar Stolpe: Klassizismus und Krieg. Über den Historienmaler Louis David. Campus-Verlag, Frankfurt/M. 1985, ISBN 3-593-33488-7

Див. також

  1. Joconde — 1975.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.