Венгринович Степан

Народився 7 квітня 1897 р. у с. Хиринці поблизу Перемишля в родині священика УГКЦ. Закінчивши Перемиську гімназію у 1915 р., хлопець розпочав теологічні студії у Перемишлі, згодом перевівся до Львова. Зробивши перерву у навчанні, воював у складі УГА (1918—1919). Влітку 1919 р. о. Степан потрапив у полон (Станіславівський табір).[1] Закінчив теологічний факультет Львівського університету, працював катехитом гімназії у Дрогобичі. У 1921 р. одружився з Софією, донькою священика, а у тому самому році він сам стає священиком. Рукоположив його митрополит Андрей у соборі святого Юра.

У 1927—1944 рр. працював у Сяноці, навчав українських дітей у польських школах; працював заступником директора Лемківського музею у Сяноці. У роки німецько-нацистської окупації був шкільним інспектором у Сяніцькому повіті.[1] Обох синів священика (Оріон і Тирс) забрали до Німеччини на роботу (пізніше Оріон виїде до Австралії, де стане архітектором, Тирс — до Кракова, де стане відомим графіком; саме завдяки їм вийде автобіографічна книга «Добровільно»).

У 1946 р. переїхав із родиною до с. Ваньовичів поблизу Самбора, (де у парафіяльному домі жив його батько)[1] потім до Самбора.

У 1948 р. був заарештований разом із дружиною. Спочатку, до травня 1950-ого, був Бориславський «етапний лагер». Потім був відправлений до Хабаровського краю. Здоров'я отця Степана погіршувалось. Помер раптово 19 червня 1954 р. помер у с. Джонці Нанайського району (Хабаровський край).

• Венгринович С. Добровільно (спогади). — Мельбурн, 1989. — 207 с.
• Венгринович С. о. Моя рідня. — Мельборн, 1994. — 119 с.

• Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
• Я залишився тим, ким був