Воронін Прохір Данилович

Був членом спілки селянських письменників «Плуг». Перебував в добрих творчих стосунках із Г. Хоткевичем, С. Васильченком, М. Рильським та іншими. Закінчив Тиврівську духовну бурсу (1902), навчався в Подільській духовній семінарії, звідки був виключений за належність до революційного гуртка. Учителював у сільських школах Брацлавського, Ольгопільського повітів (1905—1914), був кореспондентом газети «Рада», секретарював у Харківському університеті. Після революції 1917 кореспондент газети «Червоне село» (Черкаси), «Червоний край» (Вінниця, 1921—1924), харківської газети «Вісті» (1927—1937). В 1937 переїхав до Києва.

Автор книг «На зажинках» (1906), «Як я виграв у товариша вчителя самовара» (1909), «Той самий» (1911), «Щасливий день Флора», «На зажинках», «Радивонка» (всі — 1927), автор неопублікованих комедій «Що наробив виклик» (1923), «Репетитор і жених» (1924), повісті «Іржа і кров» (1935), ряду перекладів творів Д. Маміна-Сибіряка, М. Горького, В. Іванова, К. Треньова, О. Дроздова, І. Новикова та інших. Окремі твори П. Вороніна зберігалися в дослідника Ф. Т. Кириченка, а також в Інституті рукописів НБУ імені В. Вернадського.

Література:

• Мацько Віталій. «України слово невмируще», Кам'янець-Подільський вісник. — 1991, 3 квітня;
• Мацько Віталій. Воронін Прохор Данилович // Віталій Мацько. Літературне Поділля. — Хмельницький, 1991. — С.16: У цьому ж виданні вміщено «Передсмертний лист П. Вороніна до М. Рильського» (с.76) і світлину Прохора Вороніна (с.99).

Онука Леся Воронина також письменниця, дружина письменника Євгена Гуцала.

• Леся Воронина: «Сучасні діти не такі дресировані, як були ми»
• Прес-центр^{[недоступне посилання з травня 2019]}