Воспоро

Воспоро (італ. Vosporo) — венеційська та генуезька колонія в Криму, що була на території сучасного міста Керч.

Історія

Італійська колонія Воспоро (Черкіо) існувала з початку XIV до третьої чверті XV століття. На її території розселялися як венеціанці, так і генуезці. Адміністративно генуезький консул Воспоро підкорявся каффінському. Сама колонія відноситься до типу 2 (за класифікацією С. П. Карпова): торговельне поселення із причалом, замком і фондако (торговельними складами) на території міста, що належить місцевому правителеві, із правом екстериторіальності усередині факторії й визнанням суверенітету государя, на чиїй землі розташовано факторію[1]. Воспоро був транзитним пунктом на шляху з Чорного моря в Тану, його мешканці здійснювали каботажне плавання уздовж кримських і кавказьких берегів.

Перше згадування про Воспоро відноситься до 1318 р.[2] Й. Тунманн, посилаючись на французького хроніста Вінсента де Бове, відсуває цю дату до 1237 р. Крім того, Тунманн указує, що 1333 р. місто Керч перебувало під владою аланського (черкеського) князя Міллена[3]. Однак відомо, що черкесів, які мешкали на Таманському півострові й у районі річки Кубань, ще в XIII ст. підкорили монголи (землі так званої «чорної Зіхії»)[4].

З кінця XIII ст. територія Кримського півострова належала Золотій Орді, хоча Гірський Крим і південний берег мали певну автономію. Таким чином, місто Воспоро (Черкіо) у середині XI ст. перебувало на золотоординських теренах. 1340 року солхатський емір — глава Кримського тюмена Золотої Орди Тюлек–Тимур (1300—1341) — запропонував венеціанцям для поселення місто Воспоро з портом і прилеглими територіями. Венеціанці повинні були платити 3 % мито за товари до ханської скарбниці. Поки не було налагоджене стабільне морське сполучення з Таною, саме Воспоро повинно було залишатися головною базою Венеції в цьому районі[5].

З 1340/1343 по 1358 р. місто Воспоро було для венеціанців пунктом, найбільш близьким до основних торговельних маршрутів. Однак це не привело до стрімкого економічного підйому міста, оскільки між Генуєю й Венецією був укладений договір про заборону плавання італійських судів до земель золотоординських ханів і взагалі до територій, розташованих на схід від Кафи. Очевидно, саме тому венеціанці не змогли скористатися даним їм Тюлек-Тимуром привілеєм і зробити з Воспоро другу, але вже венеціанську Кафу.

У Воспоро розташовувалася резиденція католицького архієпископа. Папа Іоанн XXII заснував тут 1333 (за іншими даними — 1332) року католицьку єпархію, архієпископом якої став домініканський чернець Франциск де Камаріно. Воспорський архієпископ вів активну проповідь католицтва, навернувши у нього із грецької віри Міллена й Верзахта, князів зіхських племен, що населяли передкавказький степ[6].

За генуезців місто Воспоро було також резиденцією консула, який підкорявся кафінському. До нашого часу дійшли імена лише двох воспорських консулів: Антоніо Карато (1455) і Франческо Фієскі (1456)[5]. Консул надсилався з Каффи терміном на один рік, аби уникнути зловживання владою. У Статуті 1449 р. немає параграфів про розпорядок життя у Воспоро, але деякі непрямі відомості дозволяють судити про правовий статус цього міста. Воспоро був дорівнений за станом Копі (Копарії), щодо якої є чіткі приписання у Статуті. Крім консула, з Каффи надсилалися два керуючі й один письмоводитель. Прибувши на місце, консул повинен був обрати ще п'ятьох чоловік — двох радників і трьох керуючих, серед яких обов'язково мали бути «греки»[7]. Ці вісім чиновників становили раду при особі консула. Крім них, при ньому були священик, нотарій і сурмач. Зі статей про інші міста відомо, що консул виконував обов'язки коменданта фортеці, керманича фінансів і воєначальника.

Про кількість солдатів, необхідних для охорони Воспоро, також нічого не відомо, але їх не могло бути більше, ніж у Солдайї або Чембало. Відсутність у Статуті 1449 р. розпоряджень стосовно Воспоро свідчить, що місто не було для генуезців настільки значимою фортецею, як, наприклад, Чембало. Але, з іншого боку, економічно воно було досить стабільним, аби платити податок на будівлю й ремонт стін Кафи нарівні з маленькою Копою, яка, втім, була важливим центром експорту риби. Очевидно, у Воспоро цю роль відігравав експорт солі.

Однак захоплення 1453 року турками-османами Константинополя зрушило справу подальшого занепаду Воспоро. Ще 1454 р. кримський хан Хаджі-Девлет Гірей (1443—1466) організував економічну блокаду Кафи, заборонивши «всім адресованим усередину його ханства товарам слідувати звичайними дорогами» і вимагаючи відправлення їх або у Воспоро, або в Каламіту.

Після занепаду Кафи й інших італійських колоній у Північному Причорномор'ї 1475 року у Воспоро був розташований турецький гарнізон, оскільки ця територія відійшла до османів. 1484 р. на залишках генуезьких фортифікацій турки вибудували власну фортецю.

Дослідження

Одним з перших досліджень з історії Криму, де згадується Воспоро, була робота професора Галльського університету Йоганна Ерліха Тунманна «Кримське ханство». У ній зустрічаються цікаві факти з історії середньовічної Керчі, однак деякі з них не знаходять підтвердження в інших дослідженнях[8].

Італійська колонія Воспоро двічі згадується у творі М. І. Надєждіна «Про походження, існування й падіння італійських торговельних поселень у Тавриді»: у перерахуванні прибережних міст, що належать генуезцям і в пасажі про падіння колоній під ударом турків, де, однак, «Боспро й Черкіо» зазначені як два різних міста[9].

Більше інформації про Воспоро міститься у роботі Вільгельма Гейда «Історія торгівлі Сходу за середніх віків», два розділи з якої перекладені Л. П. Колі. У ній є вказівки на ту роль, яку відігравало це місто в економіці італійських колоній у Північному Причорномор'ї, його правовий статус[10].

Професор Імператорського університету св. Володимира Ю. А. Кулаковський у праці «Минуле Тавриди» згадує про Боспор у контексті повідомлення про відвідування міста Ібн-Батутою[11].

У радянській і пострадянській історіографії історії Воспоро так само, як і раніше, уваги приділялося замало. Уривчасті дані про місце Воспоро в торговельних зв'язках Каффи наводяться у монографії С. П. Карпова «Італійські морські республіки й Південне Причорномор'я в XIII–XV ст.: проблеми торгівлі»[12]. Коротку історичну довідку про це місто в XIII ст. дає В. Л. Єгоров у монографії «Історична географія Золотої Орди в XIII–XIV ст.»[13]. Докладніше на проблемі розміщення генуезьких колоній на Керченському півострові зупинився С. Г. Бочаров, обґрунтувавши свою точку зору посиланнями на археологічні джерела[14]. У науково-популярній роботі Л. Пономарьова «Середньовічна Керч» коротко окреслені соціальний, економічний і правовий аспекти життя італійської колонії Воспоро (Черкіо)[15].

Див. також

Примітки
  1. Карпов С. П. Итальянские морские республики и Южное Причерноморье в XIII—XV вв.: проблемы торговли. — М., 1990. — С. 106.
  2. Кулаковский Ю. А. Прошлое Тавриды. — Киев, 2002. — С. 179.
  3. Тунманн И. Крымское ханство / Пер. с нем. Н. Л. Эрнста, С. Л. Белявской. — Симферополь, 1991. — С. 41.
  4. Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII—XIV вв. — М., 1985. — С. 55.
  5. Извлечение из сочинения Вильгельма Гейда «История торговли Востока в средние века» (Колонии на северном побережье Черного моря. Конец западных колоний северного побережья Черного моря) / Пер. Л. П. Колли // Известия Таврической ученой архивной комиссии. — Симферополь, 1915. — № 52. — С. 68–185.
  6. Кулаковский Ю. А. Прошлое Тавриды. — Киев, 2002. — С. 179.
  7. Устав для генуэзских колоний в Черном море изданный в Генуе в 1449 году // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса, 1863. — Т. V. — С. 801.
  8. Тунманн И. Крымское ханство / Пер. с нем. Н. Л. Эрнста, С. Л. Белявской. — Симферополь, 1991.
  9. Надеждин Н. О происхождении, существовании и падении итальянских торговых поселений в Тавриде // Брега Тавриды. — 1995. — № 6. — С. 253, 265.
  10. Извлечение из сочинения Вильгельма Гейда «История торговли Востока в средние века» (Колонии на северном побережье Черного моря. Конец западных колоний северного побережья Черного моря) / Пер. Л. П. Колли // Известия Таврической ученой архивной комиссии. — Симферополь, 1915. — № 52. — С. 68–185.
  11. Кулаковский Ю. А. Прошлое Тавриды. — Киев, 2002. — С. 181.
  12. Карпов С. П. Итальянские морские республики и Южное Причерноморье в XIII—XV вв.: проблемы торговли. — М., 1990.
  13. Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII—XIV вв. — М., 1985. — С. 89.
  14. Бочаров С. Г. Заметки по исторической географии генуэзской Газарии XIV—XV веков // 175 лет Керченскому музею древностей. — Керчь, 2001. — С. 157—161.
  15. Пономарёв Л. Ю. Средневековая Керчь. — Керчь, 2003.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.