Віллі Джонстон

Вихованець клубу «Рейнджерс». 29 серпня 1964 року дебютував за основну команду в матчі Кубка шотландської ліги проти «Сент-Джонстона»[1]. Через два місяці, після травми основного лівого півзахисника клубу Дейві Вілсона, Джонстон вийшов на поле в фінальному матчі цього змагання та здобув свій перший трофей після перемоги 2:1 в дербі «Олд Фірм» над «Селтіком»[2]. Тоді ж Віллі потоваришував з ключовим півзахисником клубу Джимом Бакстером, з яким в подальшому створив результативну взаємодію у центрі поля.

У наступному сезоні «Рейнджерс» і «Селтік» обмінялись перемогами у фіналах кубків — «Селтік» здобув реванш у Кубку ліги[3], а «Рейнджерс» виграв Кубок Шотландії, при цьому Джонстон зіграв в обох матчах дербі, а перемога в національному кубку дозволила команді зіграти у Кубку володарів кубків, де шотландці дійшли до фіналу, в якому зіграв і Джонстон, але перемогу здобула в додатковий час західнонімецька «Баварія»[4][5].

За наступні три сезони особистий результат Джонстона мав вражаючі 65 м'ячі у 137 іграх, втім результати клубу були незначними, команда виграла лише незначний Кубок Глазго, оскільки їх головні суперники «Селтік» почали період домінування в той час[6], зокрема розгромивши «Рейнджерс» (4:0) в фіналі Кубка Шотландії 1969 року[7]. Також невдалими були результати і у стрімко втрачаючому популярність Кубку ярмарків, де шотландці двічі вилітали від майбутніх тріумфаторів турніру — від «Лідс Юнайтед» в 1968 році[8] і «Ньюкасл Юнайтед» в 1969 році[9].

Домінування «Селтіка» тривало і в 1970-х, через що Джонстон так і не виграв з клубом чемпіонат Шотландії. У жовтні 1970 року клубу все ж вдалося обіграти «Селтік» у фіналі Кубка шотландської ліги[10], але вже на початку січня наступного року внаслідок трагедії на «Айброкс» загинуло 66 вболівальників клубу на стадіоні[11]. Останнім трофеєм для Віллі з клубом став Кубок володарів кубків 1972 року, у фіналі якого Джонстон, що грав другого форварда у парі з Коліном Стейном[12], зробив дубль у ворота московського «Динамо» (3:2), який і приніс трофей шотландцям[13].

У грудні 1972 року Джонстон за рекордну суму в 138 000 фунтів стерлінгів[14] перейшов у англійський «Вест-Бромвіч Альбіон»[15] і того ж місяця дебютував за клуб у матчі проти «Ліверпуля»[16]. Втім вже за підсумками сезону 1972/73 клуб вилетів з Першого дивізіону і повернувся туди лише 1976 року[17]. Після цього Джонстон відіграв за клуб з Вест-Бромвіча ще три сезони своєї ігрової кар'єри у вищому англійському дивізіоні. Граючи в Англії, Джонстон зарекомендував себе як дуже агресивного гравця, який за кар'єру вилучався понад 20 разів. Втім у 2004 році Джонстон був названий одним із 16 найкращих гравців «Вест Бромвіч Альбіону» в опитуванні, організованому в рамках святкування 125-річчя клубу[18].

1979 року шотландець перейшов у канадський «Ванкувер Вайткепс», де став одним з лідерів команди у чемпіонському сезоні NASL 1979 року[19], коли ванкуверці разом з чемпіоном світу англійцем Аланом Боллом перемогли «Нью-Йорк Космос» у півфіналі, а потім «Тампа-Бей Роудіс» (2:1) в матч за Соккер Боул. Також недовго в період перерви NASL грав за англійський «Бірмінгем Сіті».

1980 року Джонстон повернувся в «Рейнджерс», втім найбільш відомим став через скандальний інцидент, коли 3 вересня 1980 року в матчі проти «Абердіна» завдав серйозної травми гравцю суперника Джону Макмастеру, якому довелось робити штучне дихання[20]. Цей епізод спричинив появу дербі між «Абердіном» і «Рейнджерсом»[21][22]. В 1981 році Джонстон став з командою володарем Кубка Шотландії, хоча він лише зіграв у одному матчі на турнірі[23]. Цей трофей став останнім досягненням Віллі на професійному рівні[24]. Загалом Джонстон провів 404 матчі у всіх змаганнях за «Рейнджерс», забивши 131 гол.

З 1982 року, після нетривалих виступів за «Ванкувер Вайткепс», перейшов у «Гарт оф Мідлотіан», з якого здавався в оренду в гонконзький «Саут Чайна», а закінчив кар'єру 1985 року у клубі «Іст Файф».

13 жовтня 1965 року, у віці всього 18 років, дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Шотландії у відбірковому матчі на чемпіонат світу 1966 року проти Польщі (1:2)[25][26]. В подальшому стабільно залучався др матчів збірної до 1970 року, але команда не виходила на великі турніри.

1977 року, після тривалої перерви, Джонстон знову зіграв за збірну і наступного року поїхав на чемпіонат світу 1978 року в Аргентині. 3 червня 1978 року зіграв у першому матчі групового етапу проти Перу, після якого не пройшов тест на допінг та достроково був відправлений додому[27][28] і в подальшому до збірної не залучався. Всього протягом кар'єри у національній команді провів у формі головної команди країни 22 матчі.

• Володар Кубка Шотландії (2):

«Рейнджерс»: 1965-66, 1980-81

• Переможець Північноамериканської футбольної ліги (1):

«Ванкувер Вайткепс»: 1979

• Володар Кубка Кубків УЄФА (1):

«Рейнджерс»: 1971–72

• Віллі Джонстон на сайті National-Football-Teams.com (англ.)
• Віллі Джонстон на сайті Eu-football.info (англ.)
• Профіль на Old Baggies