Вірменське князівство Закарідів

У 1045 році велика частина вірменських земель, які входили до Анійського царства була захоплена Візантією. Після цього Вірменія піддалася вторгненню сельджуків. У 1048 році Тогрул-бек вторгся до Вірменії. Сельджуки захопили Арзні, недалеко від Ерзурум. У 1049 році, під час захоплення Ерзурума, населення міста постраждало від жорстокої різанини. У 1071 році візантійська армія зазнала жорстокої поразки від сельджуків в битві біля Манцикерту на території Вірменії. Після цього сельджуки захопили частину Вірменії та більшу частину Анатолії[1][2], за висловом Михайла Сирійця, «Здобувши цю велику перемогу, тюрки взяли гору над усією Вірменією»[3]. Тільки кілька вірменських держав зберегли свою незалежність завдяки визнанню васалітету. Після першого хрестового походу (1096—1099) сельджуки втратили Палестину, Сирію, прибережні області Малої Азії і Грузію. Після смерті Мелік-шаха (1092), влада сельджуків на місцях поступово згасала і знаходилася в руках місцевих правителів[4] Атабеків. В цей же час Грузія об'єднана царем Давидом IV Будівничим почала відвойовувати у мусульман території. У 1110 році грузини оволоділи містом-фортецією Самшвілде. Після цього сельджуки поступилися більшою частиною Нижньої Картлі. В 1115 році вони втратили Руставі. У Південній Грузії сельджуки також зазнали поразки від грузинів. У 1118 році грузини заволоділи фортецією Лорі, яка була центром вірменського Лорійського (Ташир-Дзорагетського) царства[5]. 20 серпня 1124 року до Давида прибули посли з населеного вірменами міста Ані[6]. Вони скаржилися царю на утиски з боку мусульман і пообіцяли допомогу в заволодінні містом. Давид відправив для захоплення Ані армію з 60 000 чоловік. Місто було захоплене практично без опору через те, що християни відчинили ворота міста. Північна Вірменія, таким чином, була анексована і включена до складу Грузинського царства[7].

Ймовірно, рід Закарідів або Мхаргрдзелі-Закарянів був курдського походження[8]. Їхні предки прийняли християнство в період перебування на службі у вірменських князів Лорі в Ташир-Дзорагетському царстві[9]. Згідно «Dictionary of the Middle Ages» «численні написи Закарідів не залишають сумнівів в тому, що вони вважали себе вірменами»[10]. В 1118 році землі Ташир-Дзорагетського царства були приєднані до Грузії.[11]

У 1174 році представник роду Закарідів Соргіс або Саркіс Довгорукий, разом з Іване Орбеліані, був призначений грузинським царем Георгієм III правителем Ані. В 1185 році землі Лорі перейшли до Закарідів, про що свідчить середньовічний грузинський літописець:

Соргіса Захарій Мхаргрдзелі, який сидів на місці вірменських царів, володарів Лорі[12].

Під час правління цариці Тамари сини Саркіса — Іване і Закаре займали високі пости. Закаре був призначений головнокомандувачем (амірспасаларом) армії Грузії. Іване був начальником палацових служб (атабек) і відповідав за виховання спадкоємця монарха.[13] Іване і Закаре були призначені правителями звільненого Ані[8]. В 1195 році Іване розбив сельджуків в Шамхорській битві після чого була взята вірменська область Гегаркуник[14]. Кіракос Гандзакеці, історик XIII століття, пише:

Закарія був воєначальником грузинського і вірменського війська, підвладного грузинському царю, а Іване був на посаді атабека. Вони відзначилися великою відвагою в боях: завоювали і взяли собі безліч областей вірменських, якими володіли перси і мусульмани, — гавари, розташовані навколо моря Гегаркуні, Ташир, Айрарат, місто Бжні, Двін, Амберд, місто Ані, Карс, Вайоц-Дзор, область Сюнійську та прилеглі фортеці, міста і гавари[15].

Під заступництвом Грузинського царства, було створено васальне князівство Закарідів[16]. Закаріди змогли звільнити від сельджуків всю Східну Вірменію і більшу частину центральної Вірменії[17][18][19]. Васалами Закарідів стали вірменські роди Вачутян, Орбелян, Хахбакян, Гасан-Джалалян і ін.[20], правлячі в різних частинах Східної Вірменії.

У період правління Закарянів у Вірменії встановився економічний і культурний підйом. Було відновлено багато зруйнованих міст, знову почала процвітати зовнішня і внутрішня торгівля.[13] Були споруджені або реконструйовані численні церкви та монастирі — напр. Гошаванк, Агарцин, Кечаріс, Гегард та ін. У Санаїні знаходиться усипальниця Іване Закаряна, який був і залишився послідовником Вірменської Апостольської Церкви.

Однак уже в 1236—1243 роках Закавказзя було захоплено монголами[21]. Лише вірменські князівства Хачен в Нагірному Карабасі і Сюнік в Зангезуре залишалися незалежним[22].