Гранадський емірат

Після смерті видатного Альмохадського повелителя Мухаммада ан-Насира (1214) у мусульманській частині Іберії почалася смута, яка призвела до розпаду держави Альмохадів. У 1224—1230 регіон був охоплений феодальною роздробленістю, утворювалися і знову розпадалися невеликі ворогуючі один з одним емірати — тайфи.

У місті Валенсія утворився емірат, який недовго проіснував (до 1228).

У Мурсії в 1228—1241 сформувався інший; його емір Ібн Худ 1229 досяг панування над більшою частиною мусульманської Іспанії.

У Ахоні був заснований третій емірат (1230), що виявився найбільш життєздатним. Його правитель, Мухаммад I аль-Галіб, опанував 1232 містом Хаен, а потім був визнаний в округах міст Баса, Гуадіс і Гранада. Саме у важкодоступній гірській Гранаді він встановив місцеперебування свого двору (1238) і заснував, таким чином, Гранадський емірат — останню мавританску державу на Піренейському півострові.

Династія аль-Хамар привласнила собі ім'я Насрідів або насерітів (насарідів) від імені роду Бену-Наср, до якого належав аль-Хамар. Тим часом Кастилія захопила Кордову — головне місто мусульман півострова і кілька інших, більш дрібних опорних міст. Мухаммед-аль-Хамар змушений був поступитися християнам Хаеном (1246), а потім своїми військами допоміг їм завоювати мусульманську Севілью (1248). Натомість християни пообіцяли дати його домену спокій. Настало тривале перемир'я, Реконкіста вступила у повільну фазу. Таким чином, крім Гранадського емірату, у мусульман не залишилося володінь на півострові. Незначні за площею області на півдні Португалії (Алгарве) були незабаром анексовані Португальським королівством. Мусульманські райони Арагона, Валенсії і Балеарських островів також швидко опинилися під владою християн. У Гранадський емірат з різних місць тікали мусульмани. Усвідомлюючи втрату колишньої могутності, але як і раніше намагаючись вижити в умовах нового світового порядку, Гранадські еміри перейшли у васальну залежність від короля Кастилії і Леону — Фернандо III.

Ослабленню Гранадського емірату наприкінці XV століття сприяли постійні війни з іспанцями, в результаті яких доводилося виплачувати важку данину. За угодою 1470 Гранада зобов'язалася платити Кастилії щорічно по 20 тис. золотих дублонів. У містах емірату загострювалася міжусобиці аристократичних угруповань, що мали запеклий характер. Крім міжусобиць політико-економічного характеру, посилилися і міжетнічні чвари серед народів, що складали його населення. Згідно з дослідженнями чисельність населення емірату Гранада в XV столітті становила близько 5 млн. — це значна кількість для такої невеликої гірської території. Переважна більшість тих, кого іспанці називали маврами складали бербери — представники одного з африканських племен, підкорених арабами. Нащадки завойовників і представники династій — араби — залежали від найманців-берберів, як турецькі султани від своїх різношерстих яничарів.

Зберігалися групи романо- та арабомовних християн, численні єврейські громади (хоча багато євреїв емігрували на північ після Гранадського погрому 1066, вчиненого іберійськими мусульманами). Значна частина населення Гранади складалася з військовополонених — християн-рабів. У цьому національному конгломераті араби були особливою, вищою кастою — феодальною шляхтою. Бербери постійно підривали силу аристократії своїми інтригами, партійною боротьбою, змовами і повстаннями. В династійній боротьбі брали активну участь арагонські і кастильські королі, підтримуючи різні сторони. Ситуація час від часу погіршувалася масовим припливом біженців-мусульман з інших регіонів Іспанії, та прикордонними сутичками з іспанцями.