Гранада

Гранада відома як іберійське і фінікійське поселення Іліберра ще з 500 р. до н. е. Через захищене розташування серед гір і вельми родючі ґрунти вважають, що поселення існувало тут навіть значно раніше. Після завоювання Піренейського півострова римлянами існування поселення під назвою Іліберра підтверджується писемними джерелами. Після розпаду Римської імперії регіон потрапив під вплив північноафриканської держави вандалів, після розпаду якої в 534 р. на декілька десятиліть опинився під владою Візантії. З початку VII століття належав іберійській державі вестготів.

711 року місто було завойоване маврами, а його назва переінакшена на арабський лад у Ільбіра. Як столиця провінції в 756 р. було закладено за 10 км на північний схід місто Мадінат Ільбіра, тоді як район старого поселення почав називатися Калат Ґарната, звідки і походить сучасна назва міста.

Після падіння халіфату Кордови 1012 року панування над містом перейшло до берберського правителя Заві ібн-Зірі, який зробив Гранаду резиденцією династії Зірідів, що правили нею впродовж 80 років, перетворивши її на одну з найбільш квітучих держав південної Андалусії. Після того, як їх було скинуто, над Гранадою почала панувати династія Альморавідів, а після них — султанат насрідів, під яким вона перебувала з 1238 до 1492 рік.

2 січня 1492 р. насрідський правитель Мохамед XII (Боабдиль) капітулював перед іспанцями, які здійснювали облогу Гранади, і передав місто, що залишалося останнім оплотом ісламу на півострові, королеві Ізабелі Кастільській і королю Фердинандові II Арагонському. Ця подія ознаменувала кінець довгого процесу Реконкісти Піренейського півострова християнським світом. Згідно з угодою, укладеною при капітуляції, католицьке військо проводило маврське населення до узбережжя, звідки воно мало бути відправленим до Північної Африки, на територію сучасного Марокко. Хоча спочатку договір про капітуляцію гарантував лояльне відношення до переможених, незабаром іспанці почали гнобити мудехарів, обмежуючи їхню свободу, збільшуючи податки і насильно навертаючи у християнство [2].

31 березня 1492 р. в гранадському палаці Альгамбра католицькими королями Фердинандом і Ізабелою був підписаний відомий декрет про вигнання євреїв з території королівства, що отримав назву за місцем підписання (El Decreto de la Alhambra або Edicto de Granada) [3].

1499 року на центральній площі Бібаррамбла в Гранаді за вказівкою толедського архієпископа Хіменеса де Сіснероса було спалено близько десяти тисяч трактатів з ісламської теології, примірники Корану та інші твори. Він зберіг лише 300 рукописів з філософії, історії, медицини і природничих наук, частина яких була передана до колегії Сан-Ідельфонсо в Алькалі. Серед спалених книг опинилися чудові манускрипти, шедеври каліграфічного мистецтва [4]. Водночас стався і погром нехристиянського населення. Єврейський квартал міста (Ла Худерія), який існував протягом декількох століть, був переважно зруйнований.

На занепад ремісництва в Гранаді вплинуло також вигнання колишнього мусульманського населення, коли після повстання 1568 р. більшість морисків була знищена або виселена. Протягом подальших століть із втратою містом статусу столиці самостійної держави значення Гранади як торговельного і культурного центру помітно знизилося.

З 1492 р. Гранада стає центром архієпископства, а в 1531 р. тут засновано університет, який в XX столітті був головним джерелом доходів міста. Після закінчення диктатури Франко все більше значення в економіці міста набуває туризм.