Грегорійчук Петро Никифорович

Народився в селі Видинів у родині пічника і столяра Никифора Грегорійчука і Марії Костенюк. У сім'ї було шестеро дітей: Мирослав, Софія, Ганна, Микола, Петро, Катерина. Майбутній художник зростав серед співучого довкілля, любові до природи. З 1922 до 1928 року навчався у шестирічній початковій школі у Видинові. Там вчителька і парох зауважили художній талант хлопця і порадили віддати сина на науку до Цісарсько-королівської фахової школи деревного промислу в Коломиї (тепер Коломийський політехнічний коледж), де Петро вчився з 1928 до 1932 року. Різьбу і рисунок викладав скульптор А. Трач.

Після закінчення школи в Коломиї Грегорійчук розпочинає науку у Державній школі прикладного і декоративного мистецтва у Кракові (1932–1937) на факультеті монументального живопису у Яна Буковскєґо, а під кінець навчання — у краківського живописця Генрика Узємбло та Кароля Гомоляса. Творча атмосфера і нестримне бажання вчитися далі спонукали молодого митця до вступу у 1937 році у Варшавську академію красних мистецтв на факультет живопису. Викладачем з фаху був відомий портретист Тадеуш Прушковскі. Тоді ж студентами академії були такі видатні львівські митці як Олекса Шатківський, Омелян Ліщинський, Вітольд Манастирський.

У 1939 році науку в академії перервала Друга світова війна. Петро Грегорійчук повертається на рідні землі, але Україна опинилася під червоною окупацією, і за свої політичні погляди художник мусів переховуватися, щоб уникнути арешту і смерті. 22 травня 1941 року батько, мати, Ганна, Микола і Катерина були вивезені на спецпоселення у Красноярський край (виселені з конфіскацією майна), де у 1942 році помер батько Никифір. Решта сім'ї повернулася до Видинова у вересні 1945 року. Реабілітовані у 1992 році.

На початку 1940-х років Петро Грегорійчук оселився у Львові, де став членом Спілки українських образотворчих митців (1941—1944). З 1946 року член Львівської організації Спілки художників УРСР (з 1989 Львівська спілка художників, тепер Львівська організація Національної спілки художників України). З 1955 до 11 жовтня 1963 року був відповідальним секретарем спілки за головування львівського скульптора Якова Чайки[2]. Організував студію рисунку натури при спілці. До 1976 року був головою бюро живописної секції та секції монументального живопису.

У 1958 році одружився з Софією Сольман родом зі Стрия. У подружжя народилися дві доньки — Марічка та Зоряна. До останніх днів жив і працював у Львові. Помер митець 24 травня 1990 року. Похований на 32 полі Личаківського цвинтаря.

Видатний український живописець та майстер станкової графіки, автор монументального розпису і декоративних панно. З 1940 року розпочав свій динамічний творчий шлях. В його особі художник, який прагнув до універсалізму, творив у різних жанрах — психологічного портрету, пейзажу, натюрморту, багато праці вкладав у жанрово-тематичні картини, охоче працював над історичною тематикою, захоплено експериментував з формою і кольором в абстрактній композиції.

Працював плідно та одержимо на ниві львівського малярства більше п'яти десятиліть, отримавши визнання як один з типових представників львівської живописної школи, що визначалася певними пошуками та особливостями колористичної палітр, які орієнтувалися на західноєвропейські традиції нового часу. Кульмінаційною картиною сорокових років є «Сільське весілля» (1945), в якій показані традиції рідного Покуття. У 1950 році художник виїжджає в Юрмалу, де створює низку настроєвих пейзажів і ескізів, які акумулюються в картині «Латвійські рибалки». П'ятдесяті роки — це гра кольором і захоплення гористими теренами південного Криму, особливо Гурзуфу, Ялти; це також поетичні натюрморти (особливо «Півонії», «Жоржини») з тонким відчуттям світла. Упродовж шістдесятих років з особливим зацікавленням і любов'ю малював свою сім'ю, гірські пейзажі Космача, гуцулів. У сімдесятих на появу нових творів надихали щорічні подорожі по Карпатах (Криворівня, Ямна, Жаб'є, Микуличин). Вісімдесяті роки — це милування дорогим серцю Львовом, народження композиційних архітектурних пейзажів. 1990 — розквіт і буяння кольору.

Петро Грегорійчук провадив активну виставкову діяльність, як в Україні, так і за її межами, починаючи з 1943 року — 58 художніх виставок (Львів, Київ, Ужгород, Чернівці, Запоріжжя, Рига, Варшава, Краків, Токіо, Москва). У 1985 році художник подарував 97 картин Львівській картинній галереї (тепер Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького), а також деякі роботи Музею українського мистецтва (тепер Національний музей імені А. Шептицького) після персональної виставки, яка відбулася у приміщенні музею (понад 100 робіт). Частина творів зберігається в музеях України (Київ, Львів, Тернопіль, Кіровоград, Володимир-Волинський) і за кордоном (Токіо, Москва, Ульяновськ, Магнітогорськ), у приватних колекціях (Україна, Польща, Литва, Росія, Канада, США). Твори у галузі монументального розпису та декоративного панно оздоблюють міста Тернопіль, Івано-Франківськ, міста в Луганській області, Тирасполь, Ставрополь.

• Х.-О. І. Саноцька Грегорійчук Петро Никифорович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. : І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : [б. в.], 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — 712 с. — ISBN 966-02-3966-1.
• Нога О., Яців Р. Мистецькі товариства, об'єднання, угрупування, спілки Львова 1860—1998: матеріали до довідника / О. Нога, Р. Яців. — Львів : НВФ «Українські технології», 1998. — 128 с.
• Петро Грегорійчук. Живопис, каталог — Нестеров, 1991.
• Марія Титаренко. вАРТО. postup.brama.com. Поступ. Процитовано 26 листопада 2021.
• Художник Петро Грегорійчук. Життєпис та творчий шлях. вАРТО. art.together.lviv.ua. Арт галерея. Архів оригіналу за 5 квітня 2016. Процитовано 26 листопада 2021.