Групова психотерапія

Ще з давніх-давен, стародавні цілителі застосовували методи психологічного впливу. Цілитель використовував цю методику в різних групах людей. Вплив цілителя проявлявся тим, що він розвеселяв учасників групи. Це покращувало їхній психологічний стан.

Прикладом надання групою позитивного впливу на психічне здоров'я можуть бути досліди австрійського психіатра Месмера, якого іноді називають «творцем теорії і практики психотерапії, в тому числі, і групового». Надалі багато видатних учених і лікарі, в тому числі Бехтерєв, використовували різні психотерапевтичні методи в групі хворих, обґрунтовуючи доцільність і ефективність такого підходу. Першим, хто звернув увагу на терапевтичні можливості застосування групової взаємодії, був Пратт, який в 1905 р вперше організував психотерапевтичні групи для хворих на туберкульоз. Спочатку Пратт розглядав групу як економічно більш вдалий спосіб інформування пацієнтів про здоров'я і хвороби, про спосіб життя і відносинах, що сприяють одужанню, і не вичленяв її власне терапевтичні можливості. Надалі він прийшов до переконання, що в психотерапії головна роль належить групі, вплив якої полягає в ефективному вплив однієї людини на іншу, в що виникають в групі взаємному розумінні та солідарності, що сприяють подоланню песимізму і відчуття ізоляції.

Практично всі психотерапевтичні напрямки XX ст. так чи інакше використовували групові форми і внесли певний внесок у розвиток групової психотерапії. Особливе місце в цьому ряду належить психоаналітичному і гуманістичному напрямках. Так, Адлер звернув увагу на значення соціального оточення в прояві порушень у пацієнтів. Він вважав, що група є відповідний контекст для виявлення емоційних порушень та їх корекції. Вважаючи, що джерело конфліктів і труднощів пацієнта в неправильній системі їх цінностей і життєвих цілей, він стверджував, що група не тільки може формувати погляди і судження, а й допомагає їх модифікувати. Працюючи з групою пацієнтів, Адлер прагнув домогтися розуміння пацієнтами генезу їх порушень, а також трансформувати їх позиції. Розвитку психоаналитически-орієнтованої групової психотерапії сприяли своїми роботами Славсон, Шільдер, Вольф та ін. Істотний внесок в розвиток групової психотерапії вніс засновник психодрами Морено, якому приписують і введення самого терміна групова психотерапія.[1]

Групова психотерапія була запроваджена в практику психологічної допомоги у 1932 році Я. Морено, а через 10 років вже існували журнал з групової психотерапії та професійна організація групових психотерапевтів.

Під груповою психотерапією розуміють такий метод психотерапії, при якому одночасно надається допомога кільком клієнтам. Поява групової психотерапії обумовлена, на думку Морено, недостатньою кількістю психотерапевтів та значною економією часу. Найпершим методом групової психотерапії була психодрама.

У 40-х роках з'являються Т-групи (К.Левін), що передбачали формування міжособистісних стосунків і вивчення процесів у малих групах та у їх різновиді — групі сенситивності.[2]

Сьогодні ці групи трансформувалися у групи, які розвивають спеціальні вміння, та групи особистісного розвитку або групи зустрічей.

Конкретні завдання групової психотерапії можна сформулювати наступним чином:

1. Пізнавальна сфера (когнітивний аспект, інтелектуальне усвідомлення). В цілому завдання інтелектуального усвідомлення зводяться до трьох наступним аспектам: усвідомлення зв'язків «особистість-ситуація-хвороба», усвідомлення интерперсонального контексту власної особистості й усвідомлення генетичного (історичного) плану;
2. Емоційна сфера. В цілому завдання в емоційній сфері охоплюють такі основні аспекти: отримання емоційної підтримки та формування більш сприятливого відношення до себе, безпосереднє переживання і усвідомлення нового досвіду в групі і самого себе; точне розпізнавання і вербалізація власних емоцій; переживання заново й усвідомлення минулого емоційного досвіду і отримання нового емоційного досвіду в групі;
3. Поведінкова сфера. У загальному вигляді завдання у поведінковій сфері можуть бути визначені як формування ефективної саморегуляції.[3][4]

Фази розвитку психотерапевтичної групи визначаються змінами в типах взаємин і взаємодій у групі.[5] Є такі фази розвитку:

1. Адаптаційна фаза: навчання групи, орієнтація і залежність, адаптація до нових людей, відповідальність переноситься на терапевта, нерозуміння значення власної активності, члени групи чекають інструкцій і вказівок. Це інфантильна фаза. На цьому етапі відсутні загальні проблеми, учасники підтримують розмови «ні про що», уникають почуттів і переживань. Терапевт займає пасивну позицію для того, щоб група дозріла. Найхарактерніша риса першої фази — висока напруга.
2. Активна фаза. Характеризується боротьбою, конфліктами і протестами. Поведінка учасників групи стає активною, афективно зарядженою, з прихованою або явною агресією стосовно ведучого. Починається боротьба за лідерство, за місце і роль у групі, виникають внутрішньогрупові конфлікти, зростає опір. Відмінна риса цієї фази — підвищення агресії до терапевта, яка може ховатися за великою кількістю питань, розумування, сумнівів в результаті і компетенції, звинувачень у безвідповідальності або байдужості. Напад може відбуватися й на фігуру, яка заміщає ведучого. Головною темою обговорення на цій фазі повинні бути почуття, які члени групи відчувають до терапевта, їх відкрите вираження та обговорення, а також аналіз ситуації в групі.
3. Фаза структурування групи, розвитку і співпраці. Фаза розвитку згуртованості, група проявляє активність, самостійність, бере на себе відповідальність. Згуртованість створюється спільною діяльністю з вирішення кризових ситуацій і через спільні переживання. Виникає відчуття приналежності до групи, виробляється групова культура, виникає емоційна підтримка і співчуття, щирість, спонтанність самовираження завдяки почуттю безпеки і прийняття. Третя фаза характеризується процесом структурування групи, розвитком групової культури, виробленням групових норм, цілей, цінностей, формуванням згуртованості, взаємодопомоги та взаємопідтримки.[6]
4. Фаза активноі роботи групи. Група стає робочим колективом, зрілою соціальною системою. Налагоджується позитивний зворотний зв'язок, спокійно приймаються негативні емоції. Ця фаза спрямована на вирішення конкретних терапевтичних завдань. Це робоча фаза і повинна обіймати 70-80 % часу роботи групи. Четверта фаза є «робочою» — фазою активно й цілеспрямовано працюючої психотерапевтичної групи. Виниклі в попередній фазі згуртованість, щирість, спонтанність, зацікавленість, почуття безпеки створюють необхідні умови для власне психотерапевтичного процесу в групі[7].

Групи бувають двох типів:

• Закриті, одномоментні (одночасно формують групу, проводять лікувальну роботу, закінчують, розпускають її і набирають нову);
• Відкриті, безперервні (група йде весь час, надходять нові хворі, «старожили» закінчують лікувальний процес в групі і виписуються, а нові поповнюють ряди групи). В закритій групі склад учасників не змінюється, а якщо хтось і покидає групу, то нові не приймаються. Тривалість роботи групи обмежена в часі, хоча такі групи теж можуть тривати роками. В таких групах більше згуртованості та довіри[8].

Залежно від загальної мети група має відносно чітку ієрархічну структуру. Один з членів психотерапевтичної групи виступає в ролі лідера, інші перебувають в ролі підлеглих. Ця структура може змінюватися залежно від цілей психотерапії. Загальні цілі в поєднанні з потребами окремих членів групи визначають групові норми, тобто форми і стиль поведінки всіх учасників групи.

Загальноприйнятою стала назва «Малі групи», коли в них до 8-12 чоловік, а великими — до 25 чоловік. Психотерапевтові краще починати за типом «класної роботи», тобто проводити ту ж роботу, що проводив би і з одним хворим, тобто, впливаючи на кожного хворого окремо і на групу в цілому, допускаючи дискусії, взаємодопомогу у вирішенні якихось проблем. Надалі сприяти виникненню дискусій на теми труднощів, проблем життя, в чому суть буденного життя, проблем розладів «нервової» системи, що таке психічна стійкість і так далі. Надалі включати чинник групової динаміки, де включаються механізми функціонування групи.

Члени групи мають бути готові і внутрішньо згодні на дію на них групи в цілому, а також окремих членів і терапевта з метою своєї перебудови і зміни, набуття нового внутрішнього досвіду і форм реагування, поведінки. Засвоїти і адсорбувати досвід, придбаний в групі з перенесенням його в повсякденне життя. Розширити репертуар своєї можливої поведінки, відчути свою продуктивність і варіантність в поведінці і реакціях.

У групах терапевт створює тенденцію виникнення механізмів лікування. Катарсис — редагування емоційної напруженості, що була, формування адекватної спонтанності.

Самопізнання через розкриття свого внутрішнього світу в групі і реакції групи на прояв свого самозвеличання з метою зміни її в бажаному напрямку. Закріплення нових форм поведінки, у відповідь реакцій на ті або інші ситуації в групі і перенесення їх в реальне життя, пошук і закріплення нових, найбільш адекватних рішень, проблем, стосунків і реагування, адекватного стилю поведінки.

Успішність групової психокорекції та психотерапії багато в чому залежить від особистості керівника (тренера групи). Керівник групи виконує, зазвичай, чотири ролі: експерта, каталізатора, диригента та зразкового учасника. Тобто він коментує групові процеси, допомагає учасникам об'єктивно оцінювати свою поведінку та її вплив на ситуацію; сприяє розвитку подій; вирівнює внески кожного учасника до групової взаємодії; відкритий та автентичний.[3]

При груповій психотерапії терапевт враховує особові особливості членів групи. Формує у кожного члена групи уміння брати на себе, і в той же час давати іншим грати роль лідера. Групова психотерапія може служити одним з вирішень психотерапевтичних завдань, що стоять на багатьох етапах психотерапевтичного процесу.

Питання про те, за рахунок чого досягається лікувальний ефект групової психотерапії, привертає широку увагу дослідників. Одна з перших спроб вивчення і аналізу механізмів лікувальної дії групової психотерапії належить Корзини і Розенбергу. Виділяють три шляхи дослідження механізмів лікувальної дії групової психотерапії: опитування пацієнтів, які пройшли курс групової психотерапії; вивчення теоретичних уявлень і досвіду групових психотерапевтів (опитування психотерапевтів); проведення експериментальних досліджень, що дозволяють виявити взаємозв'язок між різними змінними психотерапевтичного процесу в групі (наприклад, склад групи, техніки що застосовуються, тактика психотерапевта і ін.) і ефективністю лікування. Докладний аналіз механізмів лікувальної дії групової психотерапії представлений в роботах Ялома і Кратохвіла. Ялом як основні механізми лікувальної дії групової психотерапії виділяє наступні:

1. Спільність — це характеристика міцності, єдності, міжсообистісних взаємодій в групі.
2. Внутрішня надії та віра в успішність групового процесу.
3. Узагальнення. До приходу в групу люди вважають свої проблеми унікальними, а в процесі групового розвиту бачать що і в інших є подібні проблеми.
4. Альтруїзм — усвідомлення, що кожен в групі може бути потрібним і корисним іншим.
5. Забезпечення інформації — роздумів.
6. Багаторазовий перенос. — будь-які труднощі в спілкуванні і соціальній адаптації, виявляються в групі, яка згідно з психоаналітичною теорією подібна до сім'ї.
7. Міжособистісне навчання — група служить пампоном для дослідження негативних і позитивних емоційних реакцій і випробовування нових видів поведінки.
8. Розвиток міжособистісних умінь. Явно чи приховано учасники демонструють своє вміння спілкуватись.
9. Імітуючі поведінки. Часто люди вчаться вести себе дивлячись на поведінку інших.
10. Катарсис. Обговорення в групі прихованих чи подавлених «неприйнятних» потреб. Таких емоцій як почуття вини, ворожість. Це призводить до психологічного очищення, полегшення, свободи.[6][9]

У кожній психокорекційної групі встановлюються певні правила поведінки, керівні діями учасників і визначають санкції за їх порушення, звані нормами. Норми поведінки відповідають цілям групи. Для встановлення чесних і відвертих відносин типовими нормами є: саморозкриття, чесність, відкритість у вираженні почуттів.

На думку Карвасарского (1985), кожен член групи зобов'язаний:

• виконувати розпорядок групових занять;
• говорити в групі про все відкрито і щиро, бути відвертим у конфліктах і вираженні приязні;
• не виносити за межі групи того, що відбувається під час групових занять;
• допомагати товаришам по групі усвідомлювати і змінювати свій спосіб поведінки, якщо він суперечить загальноприйнятим нормам;
• відмовитися від загальних фраз, говорити про проблеми і переживання, як своїх власних, так і товаришів по групі, конкретно і за принципом тут і тепер;
• вислуховувати погляди, думки та поради членів групи, обдумувати їх, але приймати рішення самостійно.

Залежно від цілей групи і форми групових занять стиль поведінки, що відповідає нормам, дуже змінюється у різних членів груп. Адже сенс встановлення правил поведінку не догматичний, а спрямований на комфорт учасників, природно виявляють себе у групових взаєминах. p align="justify"> Дотримання норм залежить від цілого ряду обставин, наприклад — від групового статусу учасника. При прагненні до підвищення статусу спостерігається схильність дотримуватися норм, поки лідируюче положення не досягнуто.[10]

Незважаючи на свої переваги, групова психотерапія має і обмеження. По-перше, некожен член групи може відмовлятися зачіпати інтимні емоційні проблеми. Розкриття проблем пов'язане з ризиком отримання зворотного зв'язку, посилить проблемну ситуацію, особливо якщо обговорювані питання містять соціально ганебні компоненти. По-друге, процес групової взаємодії може зайняти стільки часу, що суто особисті проблеми окремих членів групи залишаться невирішеними, і це ускладнить роль терапевта. Нарешті, поведінку та звичаї, характерні для обстановки груп, можуть не відповідати обстановці реальному житті, тому деякі члени групи будуть відчувати труднощі, реалізуючи в повсякденному житті отримані в групі навички. Усе ще немає єдиної думки з приводу того, які проблеми краще вирішувати в групі, а які — в процесі індивідуальної терапії.[11]

Поняття груповий процес (групова динаміка) вперше введено Куртом Левіним в 1936 р. Центральна ідея цього поняття полягає в тому, що закони поведінки людей в малих групах слід шукати в пізнанні детермінують їх соціальних і психологічних сил.

Групову динаміку визначають: цілі, завдання та норми групи, її структура, структура лідерства в ній, групові ролі, згуртованість групи, групова напруга, актуалізація колишнього емоційного досвіду, формування підгруп, головні види вербальної комунікації в групі. Опора на групову динаміку й міжособистісну взаємодію, що представляє собою фокусування роботи групи на процесі «тут і тепер», іноді формує точку зору, згідно з якою групова психотерапія спрямована на переробку конфліктів у сфері міжособистісної взаємодії, в той час як індивідуальна — на розкриття і переробку глибинного, внутрішньоособистісного конфлікту.[3]

Надалі це поняття було розроблено та іншими терапевтами щодо психокорекційних груп. Кельман (1936) розглядає групову психотерапію як «ситуацію соціального впливу», а в груповому процесі виділяє три етапи: податливість, ідентифікацію, привласнення. Тобто члени психотерапевтичної групи, по-перше, схильні до впливу психотерапевта та інших учасників групи, по-друге, ідентифікуються з керівником і один з одним, по-третє, привласнюють собі груповий досвід.

Термін «групова динаміка» має відношення принаймні до трьох психологічних дисциплін: соціальної, педагогічної та клінічної психології. У соціальній психології групова динаміка являє собою область досліджень. Її предметом є індивід (вплив групи на його почуття, поведінку, когнітивні процеси), сама група (її вплив як надіндивідуальної єдності на індивіда і інші групи), а також взаємини між членами групи, групою та іншими групами і організаціями. Групова динаміка включається також в педагогічну психологію і позначає тут сукупність методичних прийомів, використовуваних одночасно для навчання і соціально-психологічних досліджень. Предметом групової динаміки як області клінічної психології є теорія і технічні прийоми, спрямовані на зміну міжособистісних відносин в групі. Педагогічні та клінічні аспекти групової динаміки об'єднуються в даний час терміном прикладна групова динаміка.[12]

Т-група (від англ. traіnіng — group — тренінг — група) — форма психотерапії, орієнтована на відпрацьовування чутливості стосовно своїх мотивів і емоцій, до мотивів інших людей, до подій соціальної взаємодії, до групової динаміки. Основним психотерапевтичним прийомомвиступає груповий аналіз, що виробляється учасниками (10-15 чоловік), які один з одним не знайомі. Теми для обговорення вибираються довільно, головним є ретельний аналіз власної поведінки й поведінки інших учасників групи й вільне обговорення їх[13]. Її мета — допомогти учасникам зрозуміти, чи можуть зміни, що відбуваються в групі і в них самих, сприяти тому, щоб вони краще себе почували в спілкуванні з іншими людьми.[14]

Розвитку т-груп поклали початок дослідження Курта Левіна, який був видною фігурою соціальної психології 30-х років. Перша т-група виникла випадково, коли в 1946 році був проведений семінар, присвячений питанням внутрішньогрупових відносин. Він мав на меті надання допомоги бізнесменам і керівникам громадських організацій у застосуванні Закону про справедливе наймі, який був прийнятий незадовго до цього в США. Ця зустріч виявилася дуже цікавою для фахівців і рядових учасників, розбіжності думок, аналіз власних вражень учасників зробили її корисним і ефективним методом навчання. Левін був глибоко переконаний, що особистість найбільш сприйнятлива до зміни своїх поглядів і установок саме в групі.

Деякі т-групи, звані групами розвитку сенситивності, можуть ставити метою всебічний розвиток особистості кожного учасника. Що лежать в основі роботи т-групи ціннісні установки містять відданість науковим принципам дисциплін, що вивчають поведінку людей і суспільство, демократичність (на противагу авторитарності) і взаємодопомога. В т-групах навчання відбувається в процесі нових форм поведінки в безпечній обстановці. Цикл «навчання тому, як вчитися» включає самопрезентацію, зворотний зв'язок і експериментування. Суть зворотного зв'язку розкривається на прикладі «вікна Джогарі» — одного з найважливіших понять у методології т-групах. Тренер т-групи довіряє самим членам групи спільну роботу з дослідження взаємин і поведінки. У т-групах учасники отримують допомогу в розвитку специфічних комунікаційних навичок, таких як опис поведінки, передача почуттів, активне слухання і конфронтація. У дослідженнях т-груп можна виділити два напрямки: вивчення самого процесу та оцінка його кінцевої ефективності. У другому напрямку існує необхідність у довгостроковому відстеження результатів, особливо тих, які відносяться до перенесення набутого в групі досвіду на реальні життєві умови. Т-групи сприяли популяризації психокорекційних груп і психологічних понять. Інтерес до т-групам відображає наявні у більшості членів сучасного суспільства прагнення до підвищення рівня самосвідомості та розвитку особистості. Віднедавна т-групи стали фокусуватися на тренінгу окремих навичок і використовувати у своїй роботі прийоми, запозичені з інших підходів.[15]

• Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. — М.: Прогресс, 1994.