Гріх (п'єса)
«Гріх» (п'єса) — п'єса українського письменника Володимира Винниченка, написана у 1919 році. Є зразком неореалізму. У творі показано трагедію людини, яка не може, не вміє жити за законами духовними, а за законами приземлено-гріховними не хоче, тому обирає смерть.
| Гріх | ||||
|---|---|---|---|---|
| Жанр | п'єса | |||
| Автор | Володимир Винниченко | |||
| Мова | українська | |||
| Написано | 1919 | |||
|
| ||||
Сюжет
Сюжет цілком реалістичний, конкретно-життєвий. Показано Київ доби останніх літ російського царату. Герої — революціонери, гурток молодих однодумців, яким протистоїть ворожа сила — жандарми, влада. Групу викрито, знайдено їхню підпільну друкарню. Всіх заарештовано, всі в руках ворога, який прагне не просто викрити, а й зламати революціонерів морально.
У цьому двобої виокремлюються дві сильні особистості — причетна до гуртка Марія Ляшківська і слідчий Сталінський. При арешті Марія стає прикладом витримки, гідності, нескореності для інших. Однак Сталінський знаходить її слабину — вона палко, щиро, самозречено кохає Івана, чоловіка своєї подруги. Бажаючи врятувати його, героїня виказує місце схову друкарні. Революціонерів звільняють з-під арешту. Але натомість Марія потрапляє у тенета шантажу Сталінського.
Боячись бути викритою перед товаришами, вона змушена робити нові бридкі проступки — один за одним здає декількох підпільників. Комітетники пильно вишукують серед своїх провокатора, підозрюють один одного, але Марію — ніхто. Навпаки, її найбільше шанують, до неї всі йдуть радитися. Найстрашніше для Марії— Іванова ненависть до провокатора. Вона прагне, але ніяк не наважується зізнатися коханому. Якось жартома розкриває суть трагедії, причини зради і з останньою надією благально запитує, чи міг би він таку людину простити, бодай зрозуміти. Однак Іван рішуче, однозначно відповідає «ні», бо для нього «інтереси громади важніші».
А жандарм продовжує наступ. Він заявляється вже прямо додому до Марії й пропонує їй поїхати з ним у Крим на відпочинок, тобто фактично стати його коханкою: «…пропоную найвищу насолоду: любити чоловіка, якого ненавидиш».
Сталінський пояснює їй всю безвихідь її становища: якщо перестане доносити — арештують Івана, якщо накладе на себе руки — він передасть Іванові безсумнівні докази її зради.
Після цього Марія реально оцінює ситуацію і робить свій вибір: забезпечивши Іванові та його родині можливість уникнути арешту, відкривши йому свої почуття, виклавши в листі до нього всю правду про зраду, вона накладає на себе руки. Її душа, сплюндрована, розчавлена слідчим Сталінським, не витримала мук.
Персонажі
Марія Ляшківська
«Років 26, волосся темно-русяве, колір лиця рівно-білий, рисунок уст чіткий, тонкий. Постать гнучка, ходить легко, але немов недбало. Манера балакати насмішкувата, гумористична: важко спочатку пізнати, коли глузує, коли говорить поважно».
Спочатку здається, що це людина гріховна, морально надломлена. Вона дивує, а подекуди шокує своєю «екстравагантністю» (прикурена від лампадки цигарка, глузування над подругою, бажання спокусити монаха). Здається, дівчині не відоме почуття страху. Вона ніби живе у власному світі, де немає місця загальноприйнятим морально-етичним законам. Однак під маскою аморальності та бравадою зухвалих слів ховається неординарна, розумна, розважлива, надзвичайно вольова, енергійна жінка. Їй нудно жити в оточенні інтелектуально обмежених, забобонних, по-дитячому беззахисних, безпорадних, пасивних людей. Вона любить їх і турбується про них.
Марія: «…нічого в житті страшного немає. Нудно тільки. От це найстрашніше.»
Увага Марії до проблеми гріха пояснюється її коханням до Івана, з яким вона понад усе хоче бути, однак це означає переступити межу гріха. Душа її розколюється між почуттям і законом.
Марія виконує найважчий припис християнства — причину всіх своїх душевних мук шукає лише у собі, у своїй недосконалості, не виправдовуючи при цьому себе обставинами.
Сталінський про Марію: «Така сильна, серйозна женщина… Та я б на вашому місці… світом заволодів би. Мати таку красу, такий розум… Та станьте ви вище всяких зрад, вище всяких своїх.»
Сталінський
«Хіба це офіцер как офіцер? Це диявол. Верно диявол. Нечистий дух… Тетот не довольний допросом, не довольний тим, що чоловік сидить у тюрмі год, два, три, що, може, здоров'я потеряв. Йому наплювать. Що йому допрос? Йому душу свою давай… У душу йому нада залізти, сковирнуть її, обплутать, обснувать, як павукові. От що йому нада».
Сильний, підступний і безжальний. Людина, у якій переважає, панує гріховне, сатанинське. Він насолоджується від фізичного знищення жертви, а ще більше втішається, коли вдається заманити людину в пастку і «сковирнути душу», тобто знищити все добре і наповнити її злом, а отже, цілком поневолити, перетворити на свою маріонетку.
Іван Чоботяр
«Високий, кремезний, з чисто голеним лицем, квадратовим, упертим підборіддям і добродушно-ласкавими очима; ходить, говорить і робить усе дуже повільно, розмірно, немов обдумуючи кожне слово й рух. Одягнений чепурно, з смаком, по-європейському, нагадує англійця.»
Чоловік Ніни, подруги Марії. Революціонер. Інтереси громади ставить вище за все.
У повсякденні він вайлуватий, холоднуватий, надто діловий і офіційний. Однак насправді йому властиві й вольовитість, тверезість думки, стриманість, емоційне напруження.
Джерела
- Історія української літератури. Кінець ХІХ — початок ХХ ст. : підручник : у 2 кн. / за ред. проф. О.Д. Гнідан. — К. : Либідь, 2006. — Кн. 2. — 496 с.
- Чорна Пантера і Білий Медвідь : драми / Володимир Винниченко. — Знання, 2014. — 253. — (Класна література).