Гімн Молдови

Limba noastră-i o comoară
În adîncuri înfundată
Un şirag de piatră rară
Pe moşie revărsată.

Limba noastră-i foc ce arde
Într-un neam, ce fără veste
S-a trezit din somn de moarte
Ca viteazul din poveste.

Limba noastră-i numai cântec,
Doina dorurilor noastre,
Roi de fulgere, ce spintec
Nouri negri, zări albastre.

Limba noastră-i graiul pâinii,
Când de vânt se mişcă vara;
In rostirea ei bătrânii
Cu sudori sfinţit-au ţara.

Limba noastră-i frunză verde,
Zbuciumul din codrii veşnici,
Nistrul lin, ce-n valuri pierde
Ai luceferilor sfeşnici.

Nu veţi plânge-atunci amarnic,
Că vi-i limba prea săracă,
Şi-ţi vedea, cât îi de darnic
Graiul ţării noastre dragă.

Limba noastră-i vechi izvoade.
Povestiri din alte vremuri;
Şi citindu-le 'nşirate, -
Te-nfiori adânc şi tremuri.

Limba noastră îi aleasă
Să ridice slava-n ceruri,
Să ne spiue-n hram şi-acasă
Veşnicele adevăruri.

Limba noastra-i limbă sfântă,
Limba vechilor cazanii,
Care o plâng şi care o cântă
Pe la vatra lor ţăranii.

Înviaţi-vă dar graiul,
Ruginit de multă vreme,
Stergeţi slinul, mucegaiul
Al uitării 'n care geme.

Strângeţi piatra lucitoare
Ce din soare se aprinde -
Şi-ţi avea în revărsare
Un potop nou de cuvinte.

Răsări-va o comoară
În adâncuri înfundată,
Un şirag de piatră rară
Pe moşie revărsată.

Наша мова — це скарб,
Захований дуже глибоко,
Намисто з рідкісних самоцвітів,
Рознесених по Вітчизні.

Наша мова — це вогонь, що палає
У народі, що невідомо як,
Прокинувся зі смертного сну,
Немов казковий лицар.

Наша мова — це самий спів,
Дойна нашої туги,
Рої блискавок, що розтинають: Чорні хмари і ясну блакить.

Наша мова — це мова хлібів,
Які колишуться влітку від вітру,
Наші діди, вирощуючи їх,
Освятили цю землю своїм потом.

Наша мова — це зелений листок,
Шепотіння правічних кодр,
Тихий Дністер, що губить у своїх хвилях
Свічада світанкових зір.

Ви вже не будете гірко плакати,
Що у вас надто вбога мова,
А побачите, яка плодовита: Мова нашого любого краю.

Наша мова — це прадавні літописи,
Леґенди з минулих часів.
І коли ти їх читаєш у ряд,
То мимоволі тремтиш і здригаєшся.

Наша мова — обрана,
Щоб підносити молитви до небес,
Промовляти вдома й у храмі: Предвічні істини.

Наша мова — це свята мова,
Мова давніх казань,
Які виплакують і виговорюють
Селяни біля своїх ватр.

Відродіть же знов вашу мову,
Поржавілу за стільки часу,
Зітріть з неї бруд, болото: Забуття, в якому вона стогне.

Зберіть осяйні самоцвіти,
Що палають на сонці.
І матимете у себе: Новий потоп слів.

І знов постане наш скарб,
Захований дуже глибоко,
Намисто з рідкісних самоцвітів,
Рознесених по Вітчизні.