Денніс Джонсон

На університетському рівні грав за команду Гарбор Коледж (1972–1975) та Пеппердін (1975–1976).[2] Ще після школи не вважався талановитим гравцем та у всіх командах отримував малу кількість ігрового часу.[2] Однак уже в другому коледжі демонстрував солідні цифри у 15,7 очок за гру.[3]

1976 року був обраний у другому раунді драфту НБА під загальним 29-м номером командою «Сіетл Суперсонікс». Професійну кар'єру розпочав 1976 року виступами за тих же «Сіетл Суперсонікс», захищав кольори команди із Сіетла протягом наступних 4 сезонів. У своєму дебютному сезоні набирав 9,2 очка за гру, будучи резервним гравцем Сліка Воттса та Фреда Брауна.[3] Команда здобула лише 40 перемог у сезоні, через що головний тренер Білл Расселл був змушений подати у відставку. Наступного сезону команда програла 17 матчів з перших 22, після чого був звільнений головний тренер Боб Гопкінс. Наступний головним тренером «Сіетла» став Ленні Вілкенс, який відразу ж зробив Джонсона гравцем стартової п'ятірки.[2] Саме в цей період гравець отримав прізвисько «Ді Джей» від оголошувача на арені, для того, щоб відрізняти всіх Джонсонів у команді (інші гравці Джон Джонсон та Вінні Джонсон отримали відповідно прізвиська «Джей Джей» та «Ві Джей»).

Наступного сезону допоміг команді здобути 47 перемог у сезоні та пробитися до плей-оф. У першому раунді плей-оф «Сіетл» переміг «Лос-Анджелес Лейкерс», у другому — «Портленд Трейл-Блейзерс», а у фіналі Західної конференції — «Денвер Наггетс». У фіналі НБА «Сіетл» зустрівся з «Вашингтон Буллетс» та вів у рахунку 3—2. У третьому матчі Джонсон зробив 7 блок-шотів, що стало рекордом НБА серед захисників.[4] Серія дійшла до сьомого матчу, де перемогу святкував «Вашингтон», а сам Джонсон провалив матч, не влучивши жодного разу зі своїх 14-и спроб.[5]

Наступного року «Сіетл» знову зустрівся з «Вашингтоном» у фіналі й цього разу виграв у серії з п'яти матчів. А нагороду Найціннішого гравця Фіналу НБА отримав саме Джонсон.[2]

Наступного сезону Джонсон вдруге зіграв на матчі всіх зірок НБА та дійшов з командою до фіналу Західної конференції.[3] Там сильнішими виявилися «Лос-Анджелес Лейкерс» з такими зірками у складі як Джамал Вілкс, Меджик Джонсон та Карім Абдул-Джаббар.

З 1980 по 1983 рік також грав у складі «Фінікс Санз», куди був обміняний на Пола Вестфала та драфт-піки. Під час перебування у Фініксі двічі виступав на матчах всіх зірок та був першою атакувальною опцією у «Санз».[3]

Останньою ж командою в кар'єрі гравця стала «Бостон Селтікс», до складу якої він приєднався 1983 року і за яку відіграв 7 сезонів. Він приєднався до найкращої передньої лінії в лізі, яку уособлювали Ларрі Берд, Роберт Періш та Кевін Макгейл.[6] Граючи раніше на позиції атакуючого захисника, в Бостоні Джонсон змінив амплуа на розігруючого захисника.[7] 1984 року допоміг команді стати чемпіоном НБА, вдало зігравши у фіналі проти Меджика Джонсона,[7] коли «Селтікс» виграли 4—3 у «Лейкерс».

Наступного сезону ці ж команди знову зустрілись у фіналі. Проте цього разу перемогу святкували «Лейкерс».

У сезоні 1985—1986 «Бостон» знову демонстрував впевнену гру, дійшовши до фіналу НБА. Там «Селтікс» зустрілись з «Х'юстоном», лідерами якого були «Вежі-близнюки» Ральф Семпсон та Хакім Оладжувон. «Бостон», якого повів найцінніший гравець фіналу Ларрі Берд, виграв серію, яка склалась з шести матчів.[8]

Наступного сезону у плей-оф «Бостон» зіткнувся з великим опором «Мілуокі Бакс» у півфіналі Східної конференції. Врешті, пройшовши до фіналу конференції, «Селтікс» перемогли амбітних «Детройт Пістонс». Серія супроводжувалась напруженими матчами та боротьбою Білла Леймбіра з Бердом і Перішем,[9] а також Денніса Родмана з Джонсоном.[7] У фіналі НБА «Бостон» вчергове зустрівся з «Лейкерс» та програв серію 2—4.[10]

Наступні три сезони були розчаровуючими для команди. Старіюча команда ледве пробивалася до плей-оф, де вилітала в першому ж раунді. Індивідуальна статистика Джонсона погіршувалась разом з командною. Після сезону 1989—1990 гравець завершив кар'єру.[11]