Домашній чемпіонат Великої Британії

Учасники чемпіонату (з 1950 року):

   Англія

   Шотландія

   Вельс

   Північна Ірландія

Кожна збірна грала на турнірі три гри — по одній проти кожного суперника, відповідно в цілому турнір складався з 6 матчів. Дві збірних на турнірі грали по одному домашньому матчу, а дві інших — по два. В наступному сезоні збірні мінялись місцями.

Команда отримала два очки за перемогу, одне за нічию і нуль за поразку. З цих очок складалась турнірна таблиця, лідер якої після завершення всіх шести матчів і оголошувався переможцем. Якщо дві або більше збірних мали однакову кількість очок, то вони розділяли чемпіонський титул між собою. Лише з 1979 року почала враховуватись різниця м'ячів, за якою і визначався переможець при рівній кількості очок.

У 1880-ті роки чотири збірних Великої Британії вже мали свої збірні і регулярно грали між собою у товариських зустрічах. Але у чотирьох федерацій правила гри були різними. Тоді домовилися грати за правилами приймаючої сторони. Але ідея виявилася невдалою.

У сезоні 1883/1884 пройшов перший офіційний турнір збірних. 26 січня 1884 року в Белфасті на стадіоні «Ольстер Граунд» зустрілися ірландці та шотландці. Гості легко перемогли з рахунком 5-0. 9 лютого в Рексхемі Уельс переміг Ірландію 6-0. Але переможець першого турніру визначався в матчі Шотландії і Англії, які виграли обидві зустрічі. 15 березня 1884 року в Глазго Шотландія перемогла 1-0 завдяки голу Джона Сміта. У наступних трьох розіграшах також перемагала Шотландія.

5 квітня 1902 року на матчі Шотландія-Англія на стадіоні «Айброкс» після закінчення 6-ї хвилини обвалилася Західна трибуна стадіону. 26 людей загинуло, а 517 було поранено.

Обвалена трибуна на стадіоні «Айброкс» у місті Глазго (Шотландія)

До Першої світової війни Шотландія одноосібно виграла 10 чемпіонатів, а Англія — 13. По одному разу одноосібно вигравали Уельс та Ірландія.

Перше десятиліття після війни Англія не могла виграти чемпіонат: 6 раз виграли шотландці, 3 — валлійці, і лише в одному турнірі Англія поділила перше місце.

У 1930-ті роки домінував Уельс, який тричі одноосібно перемагав на турнірі.

Матчі викликали величезний інтерес у вболівальників: так, на матчі між Шотландією та Англією, що відбувся 13 травня 1937 року на стадіоні «Хемпден Парк» і завершився з рахунком 3:1, зібралося 149 547 глядачів.

Як і під час Першої світової війні, з початком Другої у 1939 році, міжнародні футбольні матчі в Великій Британії були припинені. Відновлення міжнародних матчів відбулося аж 1946 року.

Після війни значення чемпіонату зросло — він став кваліфікаційним раундом до чемпіонатів світу 1950 та 1954 років.

У 1956 році на турнірі сталася унікальна ситуація — всі чотири збірні набрали по три очки. А так як в той час різницю м'ячів ще не враховували, то всі вони стали переможцями турніру.

У 1967 році збірна Шотландії перемогла тодішніх чемпіонів світу — англійців з рахунком 3-2 і була проголошена шотландцями неофіційним чемпіоном світу.

У 1981 році турнір не був завершений через конфлікт у Північній Ірландії.

Остання гра турніру відбулася 26 травня 1984 року між Англією та Шотландією. Після цього Футбольна асоціація Англії оголосила, що не може знайти місця для Домашнього чемпіонату в графіку ігор і відмовилася від нього.

На зміну закритому турніру прийшов Кубок Роуза, заснований 1985 року.

З моменту закриття турніру лунало багато пропозицій, щоб відродити Домашній чемпіонат Великої Британії, зважаючи на ріст відвідуваності та значний спад, пов'язаної з футбольним насильством в Британії. Шотландія, Уельс і Північна Ірландія довгий час були зацікавлені в ідеї відновлення, але англійці відмовляли, посилаючись на перевантаження графіку матчів.

Таким чином, Шотландська футбольна асоціація, Футбольна асоціація Уельсу, Ірландська футбольна асоціація та Футбольна асоціація Ірландії домовилися про організацію власного турніру — Кубку націй, схожого на Домашній чемпіонат Великої Британії, перший турнір якого пройшов 2011 року.

• Кубок націй (футбол)

• Статистика турніру на RSSSF.com