Дючери

З відки прийшли Даури?

Володимирівська культура є культурною спільністю, яка утворилася в результаті культурного злиття двох етносів. Більшість учених вважає, що в період, який передує пізньому середньовіччю, на Амурі жили тунгусоязичні Мохе, а потім їх нащадки чжурчжени. Розкопки пам'яток Владимировскої культури підтвердили цю точку зору. Вони показали, з одного боку, спадкоємність традицій, а з іншого, появу нових культурних елементів, які не зустрічалися до XIII ст. на Амурі. Носіями монгольських традицій могли бути тільки Даури — народ, що мігрував в Приамур'ї. Про Амурське походження дауров писали ще дослідники ХІХ ст. Л. І. Шренк, П. І. Кафаров, а пізніше В. І. Огородніков, Г. С. Новіков-Даурський. Коли і чому Даури прийшли в Приамур'я? Приблизний час приходу даурів датується XIII ст. Місцевістю, звідки почалася міграція, ймовірно, слід вважати територію сучасної Монголії і Забайкалля. Важче встановити причини, що спонукали цілий народ проробити такий тривалий шлях. З цього приводу існують лише гіпотези. Перша — політична, висловлена Р. К. Мааком і Л. І. Шренком. Вони припустили, що Даури на Амур прийшли під час війни монголів Чингіз-хана з імперією чжурчженей або відразу після неї і були монгольськими окупаційними військами. Друга гіпотеза — соціальна. На рубежі I і II тис. у монголів зароджується соціальна нерівність, обумовлене перерозподілом пасовищ серед споріднених племен і захопленням їх більш сильними колективами. Слабкі племена виявилися без угідь і були змушені мігрувати. Наступну точку зору можна назвати екологічною версією. На початку II тисячоліття змінився клімат, він став більш сухим і холодним. «Велика суша» позбавила вологи пасовища Центральної Азії і привела в рух механізм міграцій скотарських племен в суміжні країни з великими низинами, де ще тривалий час зберігалися рясні трави.

Таким чином, Даури — народ, що прийшов на Амур в перших століттях II тисячоліття, були осілими скотарями і землеробами. Аналіз територіально-політичної обстановки в Приамур'ї напередодні російської експансії в спеціальній літературі зазвичай представлений у стислій формі. Між тим, проживавші тут племена стояли на різних рівнях соціальної організації. Крім того, саме вони протягом довгого часу були тими територіально-політичними суб'єктами, які грали спочатку вирішальну, а потім — важливу роль у формуванні територіально-політичної обстановки в Приамур'ї. Сформована тут до середини XVII ст. картина етно-племінного розмежування цілком піддається реконструкціі. У більшості, відомі як лінгвістична приналежність, так і ареали розміщення місцевих соціумов. Взявши за основу такі критерії, як внутрішня організаційна зрілість і спеціалізація систем господарювання, Приамурських аборигенів можна умовно розділити на кілька добре помітних груп.

Перша група включала найбільш розвинені за місцевими мірками осілі спільноти даурів і дючерів. Основу їх економіки становили землеробство і тваринництво. Державності вони не мали, і до середини XVII ст. знаходилися на стадії утворення племінних конфедерацій, але процес просування до створення державності проглядався у них досить чітко. У кожному з даурских або дючерских кланів склався інститут спадкової влади військово-цивільних вождів. Причому вона була оформлена настільки рельєфно, що в китайських, маньчжурських і російських текстах цих лідерів іменували не інакше, як «князями». Деякі з них у своєму розпорядженні великими збройними силами. І хоча дані «князівства» були незалежні один від одного, очевидно, що між ними існували консультативні відносини — на це вказують багато з відомих для того часу подій.

Монголоязичні Даури займали більшу частину Амуро-Зейской і Середньо-Амурської рівнин аж до Малого Хінгану на південному сході. Швидше за все, вони були нащадками залишених для вартової служби воїнів. Тим не менш, користуючись тією ж мовою, що і монголи, осілі Даури в XVII ст. чітко відокремлювали себе від своїх лінгвістичних родичів-кочівників.

Зайнята територія надавала їм хороші шанси для подальшого розвитку. Стрижневе розміщення їх в межиріччі таких важливих комунікативних ліній регіону, як Амур, Зея і Бурея, сприяло розвитку внутрішніх зв'язків. Станове нагір'я з заходу, а Великий і Малий Хінган — з півдня служили природним захистом від монгольських набігів.

Ці вигоди у географічному положенні, відносна численність і досить високий рівень додержавної організованості сприяли перетворенню даурів до XVII сторіччя у вирішальну політичну силу Приамур'я. Вектор їх інтересів природним чином був орієнтований вниз за течією Амура — в тому напрямку, просування по якому було найбільш полегшено в комунікаційному відношенні і яке найбільшою мірою приваблювало їх економічно. Прямих територіальних придбань даурська конфедерація до середини XVII ст. зробити не встигла — для цього їй не вистачило такого вирішального чинника, як внутрішня політична єдність. Але, судячи з усього, цьому об'єднанню вдалося встановити сюзеренітет над сусідніми дючерами — ті безперешкодно пропускали через свої землі даурські торговельні каравани і військові загони, а в прийнятті зовнішньополітичних рішень вони орієнтувалися на даурів.

Сфера інтересів даурської конфедерації тягнулася до Нижнього Амура. Тут її купці вели торгівлю з місцевими племенами, збуваючи їм борошно, зерно, шкіри, металеві вироби, і отримуючи натомість, в основному, хутро. Судячи з усього, вигоди цього обороту були настільки очевидні, що до середини XVII ст. серед даурских «князів» визріла ідея звернути мешканців Нижнього Приамур'я в васалів і примусити до виплати данини. Реалізація цього задуму зіткнулася з опором. У результаті, 1640 р. об'єднані сили даурів скоїли проти них великий похід. І хоча ця акція виявилася невдалою, вона стала значною військовою демонстрацією, що показала місцевим племенам, хто є реальним претендентом на політичне панування у всьому Приамур'ї.

Дючери розселялися вздовж обох берегів Середнього Амура від Малого Хінгану до гирла Уссурі. Найімовірніше, вони складалися в прямійу етно-лінгвістичній спорідненость з древнім тунгусоязичним населенням цієї території. Загальний рівень їх соціально-політичної організованості і господарська спеціалізація були, в цілому, схожі з такими у даурів. Розміщення дючерів при злитті трьох великих річок (Амура, Сунгарі, Уссурі) перетворювало їх на важливий вузол регіональних торговельних зв'язків. По ній проходив шлях з Даурії на Нижнє Приамур'я, а з верхів'я Сунгарі сюди потрапляли трофеї, захоплені чжурчженями в Китаї і Кореї, але більш істотним було те, що на землю дючерів стікалася значна частина хутра, видобутої на Буреінской хребті, Нижньому Амурі і північно- заході Сіхоте-Аліна. Далі, пройшовши через руки дючерских купців, вона потрапляла до посередників, і слідувала в Китай і Корею. Таким чином, володіння дючерів мали вигідне географічне положення, але вони були відносно невеликі за розмірами, і тому їх господарі змушені були миритися з більш-менш вираженими елементами підпорядкування Даурії.

• сайт про дючерів^{[недоступне посилання з липня 2019]}