Еміль Буарак

Народився 26 серпня 1851 року в місті Гельма (Алжир). Вивчав літературу та філософію в університеті Бордо, де отримав ступінь бакалавра з літератури у 1872 році, а ступінь агреже з філософії — в 1874 році[4]. У 1894 році захистив дисертацію на тему «Ідея феномену», в якій намагався примирити теорії Ренув'є та Фульє щодо матерії, реальності навколишнього світу, ідеалізму та феноменалізма[5]. Із 1871 року протягом 26 років викладав філософію у французьких навчальних закладах, у тому числі в престижному ліцеї Кондорсе (1882—1897); у 1898—1902 роках був ректором університету Гренобля, а в 1902—1917 роках — ректором університету Діжона. У 1906 році був обраний член-кореспондентом французької Академії моральних і політичних наук[6].

Найбільше прославився своїми дослідженнями й експериментами в області психології та парапсихології. Є автором терміна «дежавю», запропонувавши його в 1876 році[7]. Займався вивченням гіпнозу та спіритизму; в 1898 році був у групі, що досліджувала спіритичні здібності італійського медіума Евсапії Палладіно[8]. Досліджував також такі явища, як месмеризм, «транспозиція почуттів», «магнетичне взаєморозуміння», «екстеріоризація чутливості», «екстеріоризація сили рухових нервів» та ін. Був автором багатьох наукових, дидактичних і популярних публікацій на теми філософії, психології та моралі. Крім того, Буарак був засновником електротехнічного інституту в Греноблі та інституту вина в Діжоні[4][5][6]. Кавалер ордена Почесного легіону[9].

Був одружений, мав чотирьох дітей. Помер 20 вересня 1917 року в місті Сальс-ле-Шато[6] при не цілком зрозумілих обставинах (за однією версією під час спіритичного сеансу; згідно з іншою версією, він наклав на себе руки через втрату «жаги до життя»). Був похований у Сальс-ле-Шато, проте 6 жовтня того ж року був перепохований в Діжоні на кладовищі Péjoces; в цьому ж місті в його честь названа невелика вулиця[10].

Познайомився з есперанто в 1900 році та швидко став активним його прихильником. Був автором багатьох статей про есперанто французькою мовою та есперанто, співпрацював із багатьма виданнями на есперанто; перевів на есперанто твір Ляйбніца «Монадологія» (1902)[11] і кілька художніх творів. Завдяки його старанням есперанто на деякий час ввели в навчальну програму університету Діжона. Буарак був головою I всесвітнього конгресу есперантистів (1905 рік, Булонь-сюр-Мер), головою Мовного комітету, а в 1908—1917 роках — головою Академії есперанто[4].

Історіографія есперанто оцінює внесок Буарака у розвиток есперанто-руху як досить значний. «Енциклопедія есперанто» (1934) характеризує його так: «Буарак проявив себе як один з кращих наших стилістів і організаторів»[5]. Еміль Буарак неодноразово включався до різноманітних списків «найбільш видатних есперантистів»[4][12].

• Твори Е. Буарака в інтернет-архіві