Земельне право

це галузь права, що поєднує в собі риси багатьох правових систем (сімейне, процесуальне, адміністративне, контрактне тощо) і розглядає питання, хто є повноправним власником і які права стосовно власності має третя особа (право власності, користування; чи існують обмеження, пов'язані з даною нерухомістю).

Це галузь права, система юридичних норм, що регулюють суспільні відносини щодо раціонального використання й охорони земель, охорони прав землевласників і землекористувачів.

В українському законодавстві є такий цікавий факт, який забороняє купувати негромадянам України землі сільськогосподарського призначення.

Земля може використовуватися в різних якостях: як засіб виробництва у сільському господарстві, як просторова база для розміщення різних об'єктів (шляхів, доріг, будівель, споруд і т.ін.), як частина навколишнього природного середовища тощо. До специфічних особливостей землі як засобу виробництва можна віднести також її просторову обмеженість (необхідність використання земель в тій кількості, яка визначена природою), постійність місцезнаходження (необхідність використання земельної ділянки там, де вона розміщена), незамінимість (неможливість використання замість земель інших засобів виробництва).

Поряд із предметом правового регулювання до критеріїв галузі права відносять і метод правового регулювання — сукупність засобів і способів впливу правових норм на учасників земельних відносин. Метод земельного права складається із встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників земельних правовідносин і застосовування до них заходів державного примусу при невиконанні правових норм.

Для сучасного земельного права характерним є поєднання імперативного і диспозитивного методів правового регулювання.

Імперативний метод полягає у встановленні державою обов'язкових для виконання приписів і заборон та заходів юридичної відповідальності за їх невиконання. Цей метод відігравав переважну роль в умовах виключної власності держави на землю в радянський період. Сьогодні імперативні способи регулювання земельних відносин застосовується в основному до відносин, які складаються у сфері державного управління землею (ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель тощо).

У сучасний період дедалі більше використовується диспозитивний метод регулювання земельних відносин, який передбачає можливість учасників земельних відносин самостійно визначати модель своєї поведінки, але у межах, визначених законом. Земельна реформа наділила суб'єктів земельних правовідносин широкими можливостями щодо здійснення угод із земельними ділянками.

Для сучасного земельного права став характерним і метод екологізації, який виражається у закріпленні вимог щодо покращення екологічної ситуації, екологічних принципів використання земель, захисту їх від негативних впливів виробничої та іншої діяльності.

Характерні для земельного права і свої галузеві принципи — нормативно-керівні засади регулювання усіх видів земельних відносин, а також реалізації земельно-правових норм. Ряд принципів земельного права закріплені безпосередньо у Земельному кодексі України. До них, зокрема, належать:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

в) невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадянами своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження землею;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Як і кожна галузь права, земельне право має свою систему — певну внутрішню структуру побудови галузі, порядок і послідовність розташування її правових інститутів.

За своєю структурою земельне право поділяється на загальну та особливу частини.

До загальної частини належать правові інститути, які мають загальний характер для всіх земель. До них можна віднести інститути права власності на землю; права користування землями та оренди земель; державного управління земельним фондом; охорони земель; відповідальності за порушення земельного законодавства та ін.

Особливу частину становлять правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель: сільськогосподарського призначення; житлової та громадської забудови; природнозаповідного фонду; оздоровчого призначення; рекреаційного призначення; історико-культурного призначення; лісового фонду; водного фонду; промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.