Зоопсихологія

Зоопсихоло́гія — суміжна для біологічної та психологічної наук дисципліна, досліджує психіку та поведінку тварин. Її становлення припадає на др. пол. XIX ст. Стимулом для появи З. стала еволюційна теорія, зокрема праця Ч. Дарвіна «Прояв емоцій у людей та тварин» (1872). Першою темою зоопсихологічних досліджень стало вивчення інтелекту тварин, а одною з перших книг на цю тематику «Інтелект тварин» Д. Романеса.

Зоопсихологія – галузь, що має прикладний аспект для практичної психології, об’єктом якої є психічна діяльність тварин, тобто весь комплекс проявів поведінки і психіки, єдиний процес психічного відображення як продукт зовнішньої активності тварин. Предметом зоопсихології єформування поведінки і психічних процесів у тварин, розвиток поведінки в

онтогенезі, роль поведінки в процесі еволюції, біологічні передумови становлення людської свідомості. Таким чином, основними поняттями зоопсихології є 

1. ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ психіка та #ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ поведінка.

Вивчення і розуміння загальної характеристики психіки тварин, вродженого і набутого в поведінці «братів наших менших», що спирається на відкритті захоплюючих і пораз суперечливих фактів, являє собою систему наукового знання, заснованого на експериментах.

1. Історія розвитку уявлень про психіку тварини

{{Недоступний безпосередньому спостереженню внутрішній світ тварини можна розкрити через доступну сприйняттю дослідника рухову активність тварини і аналіз тієї активності

1. ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ К.Е.Фабрі

}} 1.1. Донауковий період формування уявлень про психіку тварин Інтерес людини до поведінки тварин розвивався разом з його знаннямипро природу. Задовго до перших наукових досліджень у людей накопичувалися емпіричні знання про спосіб існування тварин, їхні звички. В процесі приручення диких тварин формувалися і перші уявлення про спадкову поведінку, позаяк відбір для одомашнювання відбувався за такими ознаками поведінки, як відсутність агресивності, слухняність, тощо. Відтак спостереження за дикими та прирученими тваринами сприяли формуванню перших уявлень про особливості їхньої поведінки. З появою достатньої кількості фактів, які підтверджували складність і доцільність поведінки різних тварин, зростало намагання перебільшувати їхню розумність,приписувати їм людські якості: любов, волю, відданість і т.ін. Такий підхід

 до оцінки поведінки тварин називається антропоморфічним.

Давні мислителі намагалися порозуміти основи і рушійні сили поведінки тварин, тому задумовувалися над існуванням «духовного начала». Так, Епікур та його послідовники, зокрема Лукрецій, відстоювали дане положення і при цьому стверджували, що така душа є матеріальною. Лукрецій висловлював думку, що доцільність дій тварин є результатом свого роду природного відбору, позаяк виживати можуть лише тварини, які володіють корисними для них властивостями.

Філософи-ідеалісти давнини виходили з уявлень про споконвічний «світ ідей», «світовий розум», породженням якого є душа людини і тварини. За Сократом, з’єднавшись з тілом, душа піддається впливу чутливості, а її дії скеровуються потягами та пристрастями. Платон вважав, що вся поведінка тварин визначається потягами (це наближало до уявлень про інстинкти). #ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ Аристотель(384-322 до н.э.) - давньогрецький філософ, автор праці «Історія тварин» вважав, що у тварин, на відміну від людей, є лише смертна «чуттєва душа». Проте, на думку філософа, всі тварини, що мають червону кров і народжують живих дитинчат, притаманні ті ж самі п’ть відчуттів, що й людині. Поведінка тварин спрямована на самозбереження і продовження роду, мотивується вона бажаннями і потягами, відчуттями болю йзадоволення. Поряд із цим поведінка тварин визначається, за Аристотелем, і розумом, представленим у різних тварин по-різному. Свої судження він обґрунтував конкретними спостереженнями: у мурах підмітив залежність їхньої активності від зовнішніх факторів (освітлення); у окремих видів тварин указав на їхню здатність до научіння один від одного; описав випадки звукової комунікації між тваринами, особливо у період розмноження. У Аристотеля є посилання на експериментальні дані щодо поведінки тварин. Зокрема він указував, що після відокремлення пташенят від птахів-батьків, перші научуються співати інакше, звідси слідує висновок, що здатність до співу не є «природним даром». Таким чином, Аристотель обґрунтував уявлення про індивідуально набуті певні компоненти поведінкових актів. Окремі положення філософа отримали подальший розвиток у вченнях стоїків, хоча в деяких виявляються суттєві розходження. У стоїків вперше з’являється поняття інстинкту *horme - грец., instinctus - лат.), під яким розуміють вроджений, доцільний потяг, що скеровує рухи тварини. Так, якщо каченят висиділа курка, то вони неодмінно будуть плавати, бо вода – їхня стихія. Хризипп наводив і інші приклади інстинктивної поведінки: гніздобудування і піклування птахів про потомство; побудова сотів у бджіл; уміння паука прясти павутину. Всі ці дії здійснюються тваринами, на думку Хризиппа, несвідомо, без участі розуму, без розуміння своєї діяльності, на основі вроджених знань. При цьому він відмічав, що подібні дії виконуються всіма тваринами одного виду однаково. Таким чином, Хризипп визначив наперед ряд суттєвих положень сучасних дослідників поведінки тварин. Аналогічно вважав і Сенека, міркуючи, що тварини володіють вродженим знанням того, що для них може являти небезпеку. Наприклад, вродженим знанням зовнішнього вигляду хижака. При цьому Сенека вказував на одноманітність форм і результатів природженої діяльності тварин. Чітко відмежовуючи вроджену і набуту поведінку, він заперечував наявність у тварин розуму, здатність до мислення. В концепціях стоїків інстинкт – поклик Природи, якому тварина безумовно підкорюється.

Джерела

• Психология. Словарь-справочник. Р. С. Немов, — М., ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. Т. 1, стор. 197