Кардинал-мирянин

Кардинал-мирянин — традиційна назва кардиналів Римо-католицької церкви, які не мали сану священика чи єпископа. До 1917 року будь-який чоловік, долучений тільки до малого чину католицької церкви, міг отримати ранг кардинала-диякона. Такі кардинали не могли здійснювати таїнств і не складали обітниці цноти.

Останній кардинал-мирянин Теодольф Мертель

Назва «кардинали-миряни» не досить точна: формально вони були кліриками й отримували перший постриг (тонзуру). Кардинал-мирянин міг бути одруженим, як до, так і після призначення. Якщо ж він не був одружений, то він міг бути рукопокладеним у священики, єпископи чи навіть одразу з кардиналів-мирян бути обраний папою (в такому разі обряди священицької та єпископської хіротонії здійснювались над папою невдовзі після обрання, до коронації).

Останнім папою, обраним без священного сану, став 1513 року Лев X (Джованні де Медічі, син Лоренцо Пишного), який ще підлітком отримав кардинальський титул. Кардиналом-мирянином був і інший Медічі, тосканський великий герцог Фердинанд I; за два роки після вступу на тосканський престол він відмовився від кардинальської шапки, ставши до шлюбу, що було несумісним із займаною ним посадою кардинала-протодиякона римської курії. Останній кардинал-мирянин, ватиканський юрист Теодольфо Мертель, помер 1899 року.

Кодекс канонічного права 1917 року[1] за папи Бенедикта XV запровадив правило, відповідно до якого кардинал повинен був мати сан не нижчий за священика. Це ж положення повторено і в редакції 1983 року[2].

А 15 квітня 1962 року папа римський Іван XXIII своїм motu proprio Cum gravissima постановив, що всі кардинали мають отримати єпископське рукопокладення. Тільки за особливим розпорядженням папи римського священик може бути зведений в кардинали без посвяти в єпископи. Нині таких кардиналів четверо: Роберто Туччі, Альбер Вануа, Доменіко Бартолуччі та Карл Йозеф Беккер.

Малі чини як частина кліру були ліквідовані motu proprio Павла VI Ministeria quaedam від 15 серпня 1972 року[3].