Кулінський Іван Іванович

Кулінський Іван Іванович (нар. 30.06.1984, Київ) — український письменник, видавець, мандрівник.

Іван Кулінський, 2017

Народився у творчій сім’ї, мати — українська лірична поетеса Тамара Кулінська [1].

Батько — фотограф Іван Брацейко. 1985 року він залишив сім’ю, відтоді ніяк з нею не контактуючи.

Перші творчі спроби письменник робить у 16-річному віці. Згодом він знищує значну частину своїх дитячих рукописів, вважаючи, що вони не є вартісними.

Був двічі одружений. Батько чотирьох дітей.

Займається альпінізмом, багато подорожує.

Дитинство провів у київському мікрорайоні Виноградар — на окраїні міста, де вони з матір’ю жили у гуртожитку для працівників крематорію, що позначилося на ранньому періоді його творчості, зокрема, через тяжіння до брудного реалізму, яке переважало до 2010 року.

Працювати починає у 16 років, перша робота — кур’єр на службі радіо ВВС. Надалі, паралельно навчаючись у КНУКіМ на відділенні книговидавництва, часто змінює місця роботи — працює вуличним продавцем, розповсюджувачем листівок, техніком на поліграфічному виробництві, електромонтажником, комірником тощо. З 2009 року починає працювати редактором у Інституті проблем сучасного мистецтва, де згодом стає завідувачем редакційно-видавничого відділу. Паралельно займається кількома творчими проектами, зокрема, проводить літературні читання, оформлює та видає книги різних спрямувань, знімає документальні фільми про науковий світ Харкова «Перша столиця наукового майбутнього» та про В. І. Вернадського «Вернадський. У пошуках живої речовини».

Вже молодим чоловіком, щойно одружившись 2005 року із першою дружиною Софією Кулінською, на той час студенткою НАУКМА, переїздить у передмістя Києва — курортне містечко Ворзель, де починає поступово відходити від брутальної лірики до філософської, від брудного реалізму до магічного. Підсумком цього переходу стала збірка віршів «Ненаповнювачі», присвячена дружині та друзям.

2010 року зустрічається із другою дружиною, перекладачкою та літературною редакторкою Світланою Кулінською, яка народила від нього трьох дітей. Їй він присвячує книгу «Автобіографія», яка стала початковою точкою нового творчого періоду.

У цей період письменник страждає від алкогольної залежності, яку долає самотужки 2017 року за допомогою читання форумів Асоціації Анонімних Алкоголіків.

2018 року сімейні стосунки переходять у кризовий стан, унаслідок чого Іван переїжджає до Києва, а згодом до Львова, де закохується у популярну блогерку Розу Туманову. У цей час він часто подорожує Європою та починає роботу над дебютним романом «Ходисвіт». 2020 року у них із Розою народжується донька. 2021 року «Ходисвіт» виходить друком у серії «Нова хвиля ХХІ» видавництва «Фенікс», отримуючи схвальні відгуки, зокрема від письменника Василя Махна.

Окрім літературної діяльності, працює у царині книжкового дизайну. За його участі побачили світ понад 200 книг. Незалежний видавничий проект «Антивидавництво», заснований ним 2018 року як маніфест проти обтяження суспільним попитом видавничого та літературного процесів, на 2020 рік випустив у світ 4 поетичні збірки україномовних та російськомовних андеграундних поетів: «Антитентура» Антона Полуніна, «Штрих» Олександри Шевченко, «За вашим запитом нічого не знайдено» Анни Грувер, «Вертикаль до ребер часу» Марії Степанюк.

Творчість

Серед митців, вплив творчості яких на власну виділяє понад інші — письменники Чарльз Буковскі, Ернест Гемінгвей, Джон Фанте, Леонід Кисельов, Леонід Нефедьєв, рок-виконавці Джим Моррісон, Боб Марлі та Єгор Лєтов.

Два самвидавних збірники ранніх віршів та короткої прози, «Мы родились сегодня» та «Наступна станція Нове Життя» на сьогодні є недоступними для читачів, оскільки автор вилучив їхні електронні копії із мережі, а самі книги, видані накладами в 50 примірників, є бібліографічною рідкістю.

Автор збірок поезій «Ненаповнювачі» (Київ, Маузер, 2010); «Автобіографія» (Київ, Електрокнига, 2012); "33 пляшки" (Київ, Електрокнига, 2018). Остання потрапила до списку найкращих українських книжок 2018 року за версією Українського Пен-клубу [2].

Ранні твори увійшли до антологій «Освобожденный Улисс» (Москва), «Знаки Отличия» (Москва), «И реквиема медь…»[недоступне посилання з липня 2019] (С.-Петербург), «Харківська Барикада» (Київ), «Ар'єргард» (Київ) та ін.

По 2012 році у колективних виданнях не друкується, зрідка бере участь у публічних читаннях, веде закритий спосіб життя, виступаючи проти піару як хвороби часу сучасної культури[3].

2020 року, після тривалої екзистенційної кризи, викликаної не в останню чергу самогубством мандрівника та режисера Леоніда Кантера, до якого ставився, як до прикладу втілення ідей гуманізму у сучасній людині, вирішує переїхати з Ворзеля до віддаленого села, де має родинну хату-мазанку, яку починає перетворювати на «Гіацинтовий дім» (за назвою пісні Джима Моррісона) — власний арт-простір та притулок у пошуках гармонійного буття. Філософську лірику, відеоматеріали про мистецтво та творчість, ескейп, дауншифтинг, віднайдення відповідей на сенсожиттєві питання розміщує на телеграм-каналі «Ходисвіт». Продовжує роботу над однойменним романом, розпочату 2019 року.

Примітки
  1. на рос.: Леонід Нефедьєв.. Ізборник, К.:1996, ст.59.
  2. Список найкращих українських книжок 2018 року від ПЕН | Збруч. zbruc.eu (укр.). Процитовано 10 жовтня 2019.
  3. «30 пляшок» Івана Кулінського - 25 Червня 2015 - Статті | Litcentr. litcentr.in.ua. Процитовано 10 жовтня 2019.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.