Легат (римське право)

Лега́т (від лат. legatus, від legare — «наказувати», «призначати», «делегувати») — у римському праві спеціальна форма для зазначення в письмовому або усному заповіті дару на користь конкретної особи (легатарія), яка повинна була мати досконалу пасивну заповідальну здатність.

Легатарій отримував легат після виплати зі спадкової маси всіх боргів заповідача. Розмір цього дару вираховувався зі спадкової маси, що залишилася і лише після такого відрахування наставала черга інших спадкоємців. Легатарієм часто була церква чи конкретний храм. Також Веспасіан був легатом.

Спеціальна вказівка ​​в заповіті (легат) могла передбачати:

• Передачу на користь легатарія речі або речового права (сервітуту);
• Надання легатарію зобов'язань, що випливають зі спадщини;
• Обов'язок легатарія не перешкоджати здійсненню іншим спадкоємцями.

Заповідальні подарунки (легати) перетворилися у форму позбавлення або істотного обмеження для законних спадкоємців можливості отримання спадщини. Це викликало правові обмеження розмірів легата. Згідно з законом Фальцідія (I ст. до н. е.) загальний розмір легатів не міг перевищувати 3/4 спадщини. Пізніше легат заборонили поширювати на майно, що представляє особливу цінність для сім'ї або спадкоємців. Обходом подібних обмежень став давньоримський фідеікоміс (не плутати з пізнішим німецьким фідеікомісом, який унеможливлював відчуження спадкоємцями значимого майна).