Макрохристиянський цивілізаційний світ

Зародком М.ц.с. була спільнота давніх християн Середземномор'я, що входила до Римської імперії (див. Рим Стародавній), та деяких прилеглих територій. З утвердженням християнства як державної релігії Римської імперії та поділу останньої на західну (переважно латиномовну, з опорою головно на давньоримську спадщину) та східну, за якою закріпилася назва Візантії (переважно грекомовну, з опорою головно на еллінську спадщину), в загальних рисах складаються прообрази двох споріднених цивілізацій наступних століть – західнохристиянської (яка згодом набуває вигляду євроатлантичної цивілізації) та східнохристиянської, власне візантійсько-східнохристиянської, від якої незабаром відгалужується слов'янсько-східнохристиянська. Уже на межі античності та середньовіччя західнохристиянська та східнохристиянська цивілізації мали виразні культурно-світоглядні та суспільно-політичні відмінності. Вони були зумовлені як субцивілізаційними особливостями західно-латинського та східно-грецького субцивілізаційних варіантів античної цивілізації перших століть н. е. (з більшим індивідуалізмом, раціоналізмом, прагматизмом першої та відповідно колективізмом, містичним інтуїтивізмом другої), так і конкретними історичними обставинами їх існування в 2-й третині 1 тис. Серед останніх: знищення централізованої імперської структури та утворення германськими етносами сукупності хитких і аморфних "варварських королівств", при посиленні єдиної церковної влади папи Римського – на Заході, та збереження єдиної потужної імперії за наявності в ній залежних від центральної влади 4-х патріархатів – на Сході. У середині 1 тис. візантійсько-східнохристиянська цивілізація (від якої внаслідок розколів церковних відгалужувалися східні, пов'язані з негрекомовним населенням, церковні течії – несторіани Сирії, Месопотамії та Центральної Азії, монофізити Вірменії, Єгипту й Ефіопії), маючи своєю основою Візантію, виразно домінувала над західнохристиянською. Але відповідно до посилення держави франків та з її союзом з папським престолом, при збереженні решток міського самоврядування й становленні феодальної військово-політичної ієрархії остання перетворювалася на центр динамічного розвитку, починаючи випереджати східнохристиянську та мусульманську цивілізації (здобутки яких вона використовувала) від 13, а особливо у 15 ст.

Від 3-ї чверті 9 ст., при визначній ролі першовчителів слов'ян Константина (Кирила) та Мефодія (див. Кирило та Мефодій), починає складатися слов'янське субцивілізаційне відгалуження візантійсько-східнохристиянської цивілізації з власною (церковнослов'янською) мовою писемної культури та богослужіння. В 11 ст. його основою стає Київська Русь, що набуває виразних рис окремої субцивілізації. Попри монгольське лихоліття (див. Монголо-татарська навала), за умов завоювання турками решток Візантії та православно-слов'янських держав Балкан, на ґрунті Київської Русі складається й розвивається окрема слов'янсько-православна цивілізація у двох власних субцивілізаційних формах: західноправославна (українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої) і східноправославна (Московська держава (див. Велике князівство Московське) з підкореним нею Новгородом Великим). Перша не змогла створити стійкої і потужної власної держави, але була відкрита досягненням католицько-протестанської Європи і, адаптовуючи їх на власному цивілізаційному ґрунті, у 17–18 ст. транслювала другій, сприяючи її модернізації. Друга, навпаки, створила потужне царство, але тривалий час відгороджувала себе від іноцивілізаційних впливів, вибірково сприймаючи окремі західні досягнення через посередництво Києва. Специфікою розвитку слов'янсько-православної цивілізації було те, що, не встигнувши сповна оволодіти візантійсько-античною спадщиною, вона після монгольського нашестя відроджувалася і розвивалася за наявності поруч потужного, динамічного центру світового випереджаючого розвитку – західнохристиянсько-новоєвропейської, згодом – євроатлантичної (західної) цивілізації, при впливах та викликах з її боку. Внутрішній саморозвиток найістотнішим чином деформувався дією зовнішніх сил, що визначило периферійний у багатьох відношеннях щодо Заходу статус слов'янсько-православної цивілізації Нового часу та, попри потужні досягнення кінця 19–20 ст., сьогодення.

На хвилі піднесення доби Відродження й наступних століть Захід розпочав глобальну колоніальну експансію. У Східній Європі вона захлинулася в 1-й чв. 17 ст., а з Хмельниччини (див. Національна революція 1648–1676) розпочався зворотний процес, що тривав до середини 20 ст. Проте в Новому світі, де іспанці зіткнулися з архаїчними державами давньосхідного^{[прояснити]} типу, а португальці в Бразилії та голландці, англійці й французи – у Півн. Америці – лише з первісними етносами, склалася принципово ін. ситуація. На теренах, захоплених Іспанією та Португалією, при поверховій християнізації та мовній асиміляції підкорених індіанців і завезених для роботи на плантаціях рабів-негрів, при етнорасовій міксації та просякненні формально католицької свідомості трансформованими первісними уявленнями корінних мешканців і чорношкірих невільників, у 16 ст. почалося формування латиноамериканської субцивілізації. Після звільнення від колоніальної залежності та з початком формування власних націй-держав вона впродовж серед. 19 – 20 ст. набула вигляду окремої цивілізації в системі М.ц.с. Проте держави, що її складають, і за умов державного суверенітету здебільшого перебувають у великій економічній і політичній залежності від євроатлантичної (західної) цивілізації, головно від США. У Півн. Америці цивілізаційний процес набув ін. рис. Білі колоністи, переважно англомовні протестанти, майже не змішувалися з індіанцями (винищуючи та витискуючи їх у малопридатні для життя місця) та завезеними невільниками-неграми, у цілому зберігаючи свою цивілізаційну західнохристиянську ідентичність. Проте впродовж 19–20 ст. в системі зах. цивілізації утворився її північноамериканський субцивілізаційний анклав у складі США та Канади. Паралельно субцивілізаційних ознак дедалі виразніше набуває австралійсько-новозеландська філіація зах. цивілізації. Водночас, долаючи свій конфесійно-етномовний поділ, гол. чином на германомовно-протестанську Північ та романомовно-католицький Південь, Європейський Союз, що склався на ґрунті західнохристиянсько-новоєвропейської цивілізації пізнього середньовіччя та перших століть Нового часу, дедалі більше набуває характеру однієї з двох (поруч з Півн. Америкою) провідних субцивілізацій сучасної зах. цивілізації, до якої частково дотична й Південна Африка з її численним протестантським населенням.

Відтак М.ц.с. сьогодні має складну структуру. Його центр. і провідною частиною виступає західна цивілізація, що складається з двох потужних субцивілізацій: європейської (яка приблизно відповідає кордонам розширеного в 2004 ЄС) і північноамериканської, а також австралійсько-новозеландського і деяких ін. цивілізаційних анклавів. До неї дотичні слов'янсько-православна (або східнохристиянсько-євразійська) на східноєвропейсько-євразійських просторах та латиноамериканська цивілізації, що формувалися під потужним впливом і навіть при безпосередній участі (головно в Лат. Америці, але, деякою мірою, і в Сх. Європі) переселенців із Зах. Європи. Дві останні перебували і перебувають в економічній та, тією чи ін. мірою, політичній залежності від Заходу (головно США), проте (зокрема Росія і Бразилія) демонструють власну, відмінну від північноамерианської, позицію щодо міжнародних справ.

Поруч з М.ц.с. сьогодні у світі бачимо ще один цивілізаційний світ – китайсько-далекосхідний, у складі китайсько-східноазійської та японсько-далекосхідної цивілізацій. Крім них, окремими потужними цивілізаціями сьогодення є мусульмансько-афразійська та індійсько-південноазійська, тоді як Тропічну Африку, де на ґрунті традиційного язичницького суспільства схрестилися мусульманські й західноєвропейсько-християнські впливи можна вважати квазіцивілізаційною спільністю (див. також Квазіцивілізації), а Півд.-Східну Азію, деякі країни якої належать до різних цивілізаційно-конфесійних спільнот (індуїстської, буддійської, конфуціанської, мусульманської, християнської), маємо визначити як трансцивілізаційну спільність. М.ц.с. виступає серед них найширшим і найпотужнішим цивілізаційним утворенням.

• Павленко Ю.В. Макрохристиянський цивілізаційний світ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.