Євроатлантична цивілізація

Євроатлантична цивілізація — провідна цивілізація сучасності (інша її назва, яка свого часу була основною й поки що за традицією побутує в літературі, — західна цивілізація). Її специфічні начала як цивілізації певного типу створені переважно романо-германськими народами ранньосередньовічної Західної Європи (за участю кельтів, західних і частини південних слов'ян, угорців, басків) на ґрунті християнства латинського обряду (див. Католицизм). Надалі ця цивілізація поширилася й на інші народи Європи та на народи колонізованих європейцями територій Північної Америки, Австралії з Новою Зеландією та частково Південної Африки. Від 2-ї половини 2 тисячоліття вона стала ядром макрохристиянського цивілізаційного світу, до складу якого ввійшли також східнохристиянсько-слов'янська та латиноамериканська цивілізації. Впродовж останніх століть Євроатлантична цивілізація складається з 2-х основних субцивілізацій: західноєвропейської (Західна, Центральна, Північна Європа та більша частина Південної Європи) і північноамериканської (США і Канада).

Соціокультульним підґрунтям Євроатлантичної цивілізації були: а) антична цивілізація в її західному, латинському, варіанті; б) християнство латинського обряду; в) варварські, частково кельтські, але переважно германські етноси періоду, що передував падінню Римської імперії, та раннього середньовіччя. Ці етноси в 5—6 ст. утворили на теренах Західної Римської імперії низку «варварських королівств» (вестготів, остготів, вандалів, лангобардів, бургундів, франків та ін.), в системі яких військові еліти германського походження панували над романомовним у своїй більшості населенням колишніх римських провінцій, яке сповідувало християнство ортодоксального Нікео-Константинопольського символу віри (див. Собори вселенські) й у церковному відношенні підпорядковувалося первосвященикові Риму (Папі Римському), тоді як віруванням майже всіх германських етносів було аріанство. Все це призвело до того, що в житті «варварських королівств» існували етнокультурні, мовні та конфесійні бар'єри. Виняток складали франки, які наприкінці 5 ст. прийняли християнство в ортодоксальній формі й визнали церковну владу Папи Римського. Це визначило сталий союз папства і франкських королів у 6—8 cт. Найвизначніший серед франкських королів — Карл Великий — створив величезну державу, до складу якої входили як колишні римські області (Галлія — територія сучасних Франції, Люксембургу, Бельгії, частини Нідерландів, частини Швейцарії, — Північна Італія, включно з Римською областю, та Північна Іспанія до річки Ебро), так і землі германських етносів між ріками Рейн і Ельба. Після того, як 800 року Карла коронував імператорською короною римський папа Лев III, він юридично став правонаступником західноримських імператорів, що змушена була визнати й Східна Римська імперія (Візантія). Його верховний авторитет визнавали: князівства Південної Італії; дрібні англо-саксонські «королівства» Британії; Астурія на північному заході переважно захопленої арабами Іспанії; порубіжні з імперією Карла слов'янські етноси: полабські і, частково, поморські слов'яни, чехи, моравани, хорутани, а також авари Середнього Подунав'я, яких він розгромив, та ін. Через підпорядкування папству та релігійно-культурну спорідненість до системи західнохристиянської цивілізації належала також Ірландія. Ченці з цієї країни розгорнули потужну місіонерську діяльність в Західній та Центральній Європі, заснували чимало монастирів. Отже, західна цивілізація склалася впродовж раннього середньовіччя внаслідок романо-германського синтезу при міцному союзі франкської державності та папства на ідейно-ціннісному ґрунті християнства латинського обряду, яке після розділення християнських церков 1054 року остаточно конституювалося як католицизм.

До часів Реформації єдність західнохристиянського світу (яку усвідомлювали як його представники, так і сусіди, православні й мусульмани) перш за все визначалася: а) католицькою церквою, б) спільними особливостями світогляду, ціннісними орієнтирами та ментальністю, в) однаковістю соціально-економічної системи та політичних структур. Його диференціація в 9—11 ст. зумовлювалася, з одного боку, поділом імперії Карла Великого на окремі територіально-політичні, здебільшого підпорядковані одна одній за принципом феодальної ієрархії, структури, з яких поступово почали утворюватися прообрази сучасних держав чи їх основних складових (Англія, Франція, Неаполітанське королівство, Папська (церковна) область, Венеціанська республіка, землі-князівства, такі як Баварія, Австрія чи Саксонія тощо); з іншого — залученням до системи західнохристиянського світу сусідніх народів та інших ранньодержавних утворень як через відносно мирне навернення їх у християнство латинського обряду (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Польща, Чехія, Угорщина, Хорватія, пізніше за всіх — Литва), так і внаслідок завоювань (завоювання шведами Фінляндії, а німцями — більшості областей Південної та Східної Прибалтики, за повної асиміляції окремих слов'янських, таких як ободрити й лютичі, та балтських — пруси, етносів (див. Тевтонський орден, Лівонський орден). Від кінця 11 ст. експансія західнохристиянських цивілізації була спрямована на південний схід (хрестові походи з тимчасовим загарбанням частин Сирії, Палестини та Греції з Константинополем, венеціанська та генуезька колонізації Егеїди з Кіпром та окремих місцевостей Північного Причорномор'я; див. Італійська колонізація Північного Причорномор'я). Але впродовж 2-ї половини 13—16 ст. унаслідок турецької експансії католики втратили в Східному Середземномор'ї, Егеїді та Причорномор'ї всі свої позиції. Водночас саме в ці століття західнохристиянська, головним чином польська, експансія охопила терени України (починаючи з Галичини) та Білорусі, докотившись на початку 17 ст. до Москви. Внаслідок цього східнохристиянські українські та білоруські землі на певний час опинилися в підпорядкуванні східної філіації євроатлантичної цивілізації (Лівобережна Україна до середини 17 ст., Правобережна Україна (без Києва), Поділля, Волинь, Білорусь до кінця 18 ст., Буковина до початку, а Галичина й Закарпатська Україна до середини 20 ст.), при цьому в західних областях України й Білорусі в результаті конфесійного симбіозу виникло греко-католицьке віросповідання (див. Берестейська церковна унія 1596, Ужгородська церковна унія 1646, Українська греко-католицька церква), яке до нашого часу панує в Галичині, а також в іншій, східнороманській, формі — в західних областях Румунії. Подібних форм симбіозу з католицизмом частково набули й вірменське (монофізитське) християнство та деякі інші східнохристиянські групи Близького Сходу. Всі вони утворюють своєрідну «перехідну смугу» між євроатлантичною цивілізацією та східнохристиянською цивілізацією.

Паралельно, від 15 століття, експансія західнохристиянської цивілізації була спрямована в бік Африки (експансію здійснювали португальці, до яких згодом приєдналися голландці, англійці та французи, а з межі 19—20 ст. — також німці, бельгійці та італійці) та Америки: Південної (іспанці, португальці), Центральної (іспанці) з Карибікою (іспанці, потім — голландці, англійці, французи) та Північної (іспанці, потім — французи та англійці). Вирішальна роль у колонізації Південної та Центральної Америки належала іспанцям та португальцям (Бразилія), які разом з індіанцями - творцями великих цивілізацій Мексики і Перуансько-Болівійських Анд, яких вони значною мірою асимілювали, та за участі завезених з Африки невільників-негрів і їхніх нащадків утворили окрему латиноамериканську цивілізацію, що остаточно конституювалася впродовж 19 ст. після здобуття більшістю країн цього регіону незалежності.

Кардинальні зміни, які визначили трансформацію західнохристиянської цивілізації середньовіччя в новоєвропейську цивілізацію з її подальшим розвитком у євроатлантичну цивілізацію, припали на кінець 15 — 1-шу третину 16 ст. В цей час увійшли в резонанс, обумовивши унікальний у світовій історії кумулятивний ефект, процеси та явища, що спочатку відбувалися переважно в окремих країнах чи групах країн Європи, як-от: Відродження (Італія), Великі географічні відкриття (Португалія, Іспанія), Реформація (Німеччина, Швейцарія) з певним розвитком капіталізму (Нідерланди, Англія, Франція), становленням централізованих держав (Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Данія, Швеція), зокрема абсолютистських (Іспанія, Франція), та з виразними тенденціями парламентаризму (Англія, Швеція) і початком формування новоєвропейських націй (Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Данія, Швеція). За цих умов складається притаманний саме Заходу соціокультурний тип особистості, який передбачає раціоналізм, індивідуалізм, прагматизм, специфічну трудову етику. На периферії цих процесів опинилися центральноєвропейські країни: Чехія, Угорщина та Польща й Литва (з 1569 — Річ Посполита), через які відповідні імпульси в трансформованому польським посередництвом вигляді передалися православному населенню України та Білорусі. Протиріччя, що були притаманні початковій фазі новоєвропейської цивілізації (як певному етапу розвитку західної цивілізації), у 16 — 1-й половині 17 ст. призвели до громадянських війн під релігійними гаслами (релігійні війни» в Німеччині та Франції) та ранніх буржуазних революцій (Нідерланди, Англія), викликавши потужну католицьку реакцію у вигляді Контрреформації, яка мала значний вплив на долю країн Південної Європи (Італія, Іспанія, Португалія). Внаслідок Реформації і Контрреформації, релігійних війн та ранньобуржуазних революцій Захід у цивілізаційному плані диференціювався на: а) протестантську Північ, заселену переважно народами германської мовної групи, де інтенсивно розвивалися капіталізм і парламентаризм, та б) католицький Південь, репрезентований головним чином романомовними народами, де відповідні процеси були загальмовані й на певний час міцно утвердився абсолютизм. Формально це було закріплено Вестфальським миром 1648, що поклав край Тридцятилітній війні 1618—48. З цієї точки зору Франція перебувала на проміжній стадії розвитку. Створивши ідеологію Просвітництва і здійснивши революцію (див. Велика французька революція), вона вийшла на капіталістично-парламентаристський шлях державотворення, а наполеонівські війни, французька революція 1842 й європейські революції 1848—49 підірвали основи «старого порядку» в більшості країн континентальної Європи, «розчистивши» шлях до капіталістичного розвитку в Німеччині, Італії, Іспанії. Паралельно в Англії відбувався промисловий переворот, що почав здійснюватися й у інших країнах Західної Європи (Франція, Голландія, Прирейнська Німеччина) та, приблизно з 1800, на Атлантичному узбережжі Північної Америки. З цього часу євроатлантична цивілізація вступає в індустріальну фазу розвитку, сприяючи входу до неї й решти світу. Впродовж 19 ст. в усіх основних її складових утверджується суспільство індустріального типу.

Від початку 17 ст., з появою голландських, французьких, англійських колоністів на Атлантичному узбережжі Північної Америки, новоєвропейська цивілізація починає набувати рис власне євроатлантичної цивілізації — завдяки формуванню північноамериканської філіації, згодом субцивілізації Заходу. Внаслідок тривалої боротьби, зокрема Семилітньої війни 1756—1763, панівну роль у Північній Америці почала відігравати Англія, але невдовзі підвладні їй колонії, розташовані південніше Канади, в ході Американської революції 1775—83 здобули незалежність і утворили США. Вони стрімко розширювали свої межі й у середині 19 ст. консолідувалися у своїх сучасних кордонах, купивши згодом у 1867 році у Російської імперії Аляску та Алеутські острови й приєднавши 1898 року Гавайські острови (від 1959 — 50-й штат США). До громадянської війни 1861—65 у США принципово різнилися соціально-економічні уклади капіталістичних північних і рабовласницьких південних штатів (господарський лад останніх був подібний до ладу тогочасних Куби або Бразилії), але після цієї війни та буржуазної реконструкції півдня країна набула певної гомогенності й вступила в стадію стрімкого економічного піднесення, вже в 20 ст. «підтягуючи» до свого рівня Канаду та поширюючи своє домінування на Карибіку та Латинську Америку. Таким чином, у 19—20 ст. сформувалася євроатлантична цивілізація з австралійсько-новозеландською та частково південноафриканською філіаціями. Українські емігранти та їхні нащадки проживають в усіх її частинах, переважно ж у США та Канаді, утворюючи західну українську діаспору.

Розвиток євроатлантичної цивілізації у 1-й половині 20 ст. проходив в умовах кризових явищ та подій, якими були: Перша світова війна, світова економічна криза 1929 та подальша Велика депресія 1929—33, загострення суспільно-політичної боротьби з утвердженням в окремих країнах тоталітарних фашистських і нацистських режимів (Італія, Німеччина) та жорстких авторитарних режимів (Іспанія, Португалія, Угорщина тощо), Друга світова війна та посилення боротьби народів Азії й Африки проти колоніалізму, здобуття більшістю країн цих регіонів державної незалежності (1940—60-ті рр.). Паралельно, починаючи з 1930-х рр., а особливо впродовж 1-го десятиліття після II світової війни, найбільш розвинені країни євроатлантичної цивілізації здійснюють докорінні соціально-економічні перетворення. Вони визначалися тенденціями лібералізації політичного життя (за наявності окремих коливань у протилежний бік, як маккартизм у США) й полягали в посиленні соціальної підтримки та гарантій найчисельнішим верствам населення, усуспільненні виробництва (зростання питомої ваги державного сектору, акціонування капіталу тощо) та удосконаленні парламентської (парламентсько-президентської) системи зі створенням соціально орієнтованої ринкової економіки. Захід вступив у пізньоіндустріальну фазу розвитку, якій відповідало так зване суспільство масового споживання, прикрашений образ якого за часів «холодної війни» виступав альтернативою «реальному соціалізмові» радянського зразка в СРСР. На початку 1970-х рр. темпи розвитку економіки євроатлантичної цивілізації уповільнилися. Проте на ці роки припадає остаточне подолання залишкових явищ авторитаризму (Іспанія, Португалія) та колоніалізму (Португалія), а також початок становлення постіндустріального суспільства — суспільства високих інформаційних технологій, яке незабаром отримало назву інформаційного. Останнє в основних своїх рисах у провідних країнах євроатлантичної цивілізації (а також в Японії) утвердилося на початку 1990-х рр., які позначилися бурхливим розвитком економіки євроатлантичної цивілізації, головним чином США. Водночас СРСР, все ще перебуваючи на рівні індустріального суспільства, остаточно програв США гонку озброєнь, утратив своїх центральноєвропейських і балканських сателітів (1989) і розвалився. Постсоціалістістичні центральноєвропейські і прибалтійські держави впродовж 90-х рр. 20 ст. та перших років 21 ст. інтегрувалися в євроатлантичні (НАТО) та загальноєвропейські (Європейський Союз) структури.

Останнім часом, зокрема внаслідок зникнення спільної для всього Заходу «червоної загрози» з боку СРСР, тенденції диференціації північноамериканської та західноєвропейської субцивілізацій євроатлантичної цивілізації посилюються. Ознакою цього є внутрішня консолідація кожної з них, що виявляється в створенні Північноамериканської зони вільної торгівлі (США та Канада з залученням Мексики) та інтеграції країн Західної і Центральної Європи в структурі ЄС (куди входять православна Греція й грецька частина Кіпру, а також мають перспективи увійти традиційно православні балкансько-придунайські країни, але не входять такі автентично західні держави, як Швейцарія й Норвегія). Отже, межі основних субцивілізацій європейської цивілізації не повністю збігаються з об'єднаннями, що створюються на їх ґрунті, але в системі останніх «іншоцивілізаційні додатки» (як Мексика або Греція) відіграють підпорядковану роль. Євроатлантична цивілізація виступає найрозвиненішим центром і провідною силою як у межах макрохристиянського цивілізаційного світу, так і на планеті загалом. Обидві її провідні субцивілізації разом з Японією утворюють, за Є.Валлерстайном, «світ-системне ядро», хоча нові члени ЄС, Піренейські держави, більша частина країн Центральної Європи та країни Балтії, за термінологією цього дослідника, належать швидше до категорії напівпериферійних. Євроатлантична цивілізація як «багата Північ» за рівнем соціально-економічного розвитку, дотриманням прав людини та громадянських свобод, якістю життя тощо є протилежністю «бідного Півдня». Водночас у сучасному світі вона співіснує та інтенсивно взаємодіє не лише з найближчими до неї східнослов'янсько-православною та латиноамериканською цивілізаціями в межах макрохристиянського світу, а й з країнами мусульмансько-афроазійської, індійсько-південноазійської, китайсько-східноазійської та японсько-океанійської цивілізацій, з тропічноафриканською цивілізаційною спільністю та транс-цивілізаційною спільнотою Південно-Східної Азії. Японсько-океанійська цивілізація, головним чином в особі своєї провідної сили — Японії, вийшла на рівень інформаційного суспільства паралельно з найрозвиненішими країнами євроатлантичної цивілізації. Останніми роками на Далекому Сході — в Японії, Південній Кореї, Тайвані, Китаї (в останньому — переважно через свої приморські провінції та Сянган) — складається паралельний до євроатлантичної цивілізації світовий центр випереджувального розвитку, який у перспективі має утворити альтернативний, перш за все з економічної точки зору, Заходу центр світового домінування.

Україна впродовж своєї історії певний час (різний для окремих її земель), переважно (2-га половина 16 — 1-ша половина 17 ст.) або частково (2-га половина 17 — 1-ша половина 20 ст.) входячи до складу центрально-східноєвропейських (Річ Посполита) та центральноєвропейських держав (Австрія, Австрійська імперія (від 1867 — Австро-Угорщина), Польща і Чехословаччина у період між двома світовими війнами), була причетна до життя, розвитку, культури євроатлантичної цивілізації й нині прагне до неї долучитися.