Маріуполь (ватерпольний клуб)

У 1967 році, після сенсаційної перемоги новосибірського «Динамо» в союзній першості, Суханову посипалися пропозиції про тренерську роботу з Ленінграда, Києва і Харкова. Володимир Олексійович побував скрізь, але зупинився на … провінційному Маріуполі, головним чином тому, що тут йому пообіцяли створити особливо сприятливі умови для роботи. Суханов сказав, що йому потрібен басейн і шість квартир, щоб він міг запросити гравців з Новосибірська. Погодилися. Три перші роки клуб повністю фінансував Донецьк.

Тим часом, до моменту прибуття до нашого міста новосибірського десанту, водне поло в новенькому плавбасейні «Нептун» (відкрився в 1970-м) вже потихеньку проростало. Несміливо і кволо, як небажане дитя. Зі спогадів ветерана команди «Азов», представника маріупольської «фракції» в майбутньому клубі Геннадія Волика: "На водне поло я прийшов випадково. Про наборі дізнався від приятеля, який жив поруч з басейном. Прийшов вже застарий — в 15 років. Зараз в такому віці вже б не взяли. Допомогло, що я — колишній плавець. Це була зима 1971 року. Раніше мене тут виявився лише Вишняков, а після — швейна, Алейников, Маловичко і ще кілька хлопців. Тренував нас Олександр Дмитрович Бедрик. Починали ми з двох доріжок під вишкою, більше нам води не давали. нас тог та й загалом за спортсменів не вважали, в той час котирувалися плавання, стрибки у воду. Бедрик працював на чистому ентузіазмі. Починати з нуля завжди важко. Крім двох доріжок, що у нас тоді було? Саморобні плавки, які мами шили з чорної саржі (дешева, блискуча тканина. — Ред.), такі ж саморобні ситцеві шапочки, з одного боку білі, вивернеш — сині, які ні від чого не захищали, а просто були одним з елементів форми. Використовували ми шкіряні м'ячі «Матадор», схожі на футбольні . Зшиті вони були з п'ятикутних шматочків шкіри, волога дуже швидко проникала крізь шви, і до кінця тренування м'яч не була м'яч, а круглий цеглинка. Щоб хоч якось врятувати ситуацію, перед кожним тренуванням ми натирали м'ячі звичайної мастикою, а після — по черзі забирали додому на просушку. Для нас в той час великим авторитетом була команда з Краматорська, рівнятися ми з нею ніяк не могли. По-перше, там водне поло почало розвиватися набагато раніше, по-друге, у них був дуже зацікавлений і грамотний тренер Дудник. А ось через рік — півтора, після приїзду Суханова, водне поло перемістилося, причому назавжди, в Маріуполь.

Для залучення дітвори до занять водним поло була широко розгорнута реклама — афіші, оголошення по міському радіо та обласному телебаченню. Дітвора в басейн повалила, Суханов ледь встигав оглядати претендентів. «Народу йшло багато, — розповідає він, — а у нас же був не набір, а відбір. І якщо дитина за своїми фізичними даними для водного поло не підходила, батьки обурювалися і погрожували скаржитися».

Слідом за Сухановим через рік в Маріуполь прибула група новосибірських динамівців: Юречко, Баранніков, Цибіков, Савельєв, Карташов, Черкасов, трохи пізніше — Обедінський. П'ятьох забезпечили обіцяними квартирами, останнього, по молодості років, влаштували в гуртожиток. Новосибірці не тільки самі тренувалися, а й допомагали Суханову тренувати маленьких «новобранців». Свою роль вони зіграли і в спортивній загартуванню місцевих хлопців з Бедриківського набору.

«Ой, і важко нам довелося, — згадує про ті часи Геннадій Волик. — Нам, неготовим тоді до серйозних фізичних навантажень, доводилося звикати до дворазовим, а іноді і до триразовим тренувань. Спочатку було особливо важко. Доходило до того, що до кінця занять — пливемо чи, м'яч чи розігруємо — я думав тільки про те, як мені хочеться їсти. Під час тренувань Суханов (як я зараз розумію — для виховання і зміцнення в нас волі) заохочував дуже грубу, жорстку гру з боку новосибірців. Вони в майстерності на голову вище нас, а ми були тоді і хто. Але навчилися терпіти травми і розбиті носи — все це допомогло в майбутньому. На новосибірців ми особливо не ображалися, вони були нормальні хлопці, Георгій Баранніков навіть персонально зі мною займався, показував всякі тонкощі, хитрості. Запам'ятався мені і Володя Юречко — такий справжній сибірський мужик, жорсткий, але справедливий.

Суханов визначив, що моє місце в грі бути центральним нападаючим, або „стовпом“, як у нас кажуть. Новосибірці прибули в Маріуполь в 1973-м, а вже через два роки, в 1975-му ми взяли „бронзу“ на Спартакіаді України. Для всіх це було громом серед ясного неба. Навіть для нас. Ну а потім почалося: боротьба за вихід в першу лігу України, поїздки на змагання».

Один з представників краматорського «фракції» Валерій Завізіон родом з Харкова. У Краматорськ його сім'ю занесло завдяки військовій професії батька. У ватерполо він прийшов з плавання у восьмому класі: «Тренери вирішили, що як плавець я не перспективний, а мені дуже подобалося бути в воді, тому я пішов у водне поло». Після школи Валерій вирушив до Москви вступати в енергетичний інститут, але невдало. І прийняв пропозицію Суханова продовжити кар'єру ватерполіста в Маріуполі. «Придивився він мене на чемпіонаті ЦС» Авангард «, — ділиться спогадами Валерій Михайлович. — Мене часто ставили на захист, швидкість була непоганою і удар хороший. Я був гравець універсальний. Єдине, не любив грати за» стовпа "- не вистачало маси. до Маріуполя я приїхав 4 січня 1974 року народження, одночасно з Олександром Обедінським. Маріупольських гравців знав практично всіх, а Сашу побачив вперше, був він таким худеньким, щупленьким. Коли я зайшов в басейн, він щойно приїхав з аеропорту. Так ми і познайомилися " .

Маріупольський басейн був на порядок краще краматорського, сподобався Завізіон і тренер — представницький, вимогливий: «Я дуже вдячний Володимиру Олексійовичу, пройшов у нього хорошу школу. До гравців він ставився по заслугах, а у мене все виходило непогано … На Маріуполь припав мій найцікавіший вік — чотири роки після школи. Ми втрьох — я, Саша Обедінський і Сергій Марков — жили в одній кімнаті в робочому гуртожитку по вулиці Карпінського, умови — страшненькі, навіть ліжок на всіх не вистачало, іноді спали на них по черзі. Але нічого — н сумували, тренувалися по два рази в день. Поступили в інститути: я і Серьога в Маріупольський металургійний, Саша — в київський фізкультурний. Перейшли в студентський гуртожиток на вулиці Казанцева. З краматорчан першим приїхав в Маріуполь воротар Сергій Василенко (правда, через півроку повернувся), потім — Сергій Марков, я, а після нас потихеньку „емігрувала“ ще ціла група. Водне поло тут ставало дедалі популярнішими, особливо коли вийшли в Першу лігу. Коли проводилися турніри, в басейні завжди було повно глядачів. Влітку наша тренувальна база була на морі, у коксохімівський водної станції. А жили ми поруч в будиночку, який надали для іногородніх гравців і тим, кому двічі в день на тренування було їздити далеко».

Крім загальнофізичної підготовки з біганням, стрибання, грою в футбол і баскетбол, ватерполісти тренувалися в море — пливли від пірса до пірсу, працювали з м'ячами. «Як ми відпочивали? Могли просто повалятися на пляжі або йшли в будиночок поспати. Увечері, траплялося, ходили на танці, дискотеки — увагою дівчат обділені були. Щодо самоволок і порушень — це немає. Розумієте, у нас команда була дуже хороша, дружна, завжди разом свята відзначали, без відмінностей — місцевий ти або приїжджий. Коли я переїхав до Києва, там все було по-іншому: після тренування кияни відразу розбігалися по домівках, а ми, приїжджі, — я і Серьога Марков, тинялись по готелям і гуртожиткам. Нам дуже тоді не вистачало тієї дружньої Маріупольської атмосфери».

Для кожного з них, незалежно від «фракційної», а точніше — земляцької приналежності, загальними і незмінними залишаються кілька моментів. Головний з них — «Водне поло — назавжди!»

Володимир Суханов, заслужений тренер України: «Я дуже вдячний долі за те, що пов'язав своє життя з водним поло. Хоча це, звичайно, дуже важкий вид спорту. Щоб досягти успіху, ватерполісти повинні володіти всіма якостями спортсмена високого класу плюс швидкість і морально-вольова підготовка. Просто плисти і то втомлюєшся, а коли тебе тримають, впливаючи на будь-які больові точки ?! Але це — чоловічий спорт».

Валерій Завізіон, колишній гравець маріупольського «Азова» і київського «Динамо»: «Водне поло для мене було сенсом життя. Мені подобалося грати. Поставив мету потрапити в збірну Союзу — в 1979 році потрапив. В її складі їздив на універсіади, міжнародні турніри. хотілося працювати за кордоном — покликали до Словаччини, де я два роки грав, три тренував. Був тренером національної збірної Словаччини, готував її до відбіркових ігор на Олімпіаду в Атланті 1996 року. Після повернення до Києва працював тренером в „Динамо“, поки наш басейн НЕ закопали, а потім не закатали в автостоянку. Тепер ми залишилися на вулиці, без тренувальної бази. Свого онука я із задоволенням би привів у водне поло, хоча це дуже важкий і жорсткий спорт. Але заведу тільки тоді, коли будуть хороші умови і перспективи».

Геннадій Волик, колишній гравець «Азова»: «Якби у мене був син або онук, хотів би, щоб вони займалися водним поло. Адже цей спорт дає не тільки фізичний розвиток, а й змушує думати — тут мало мати богатирське здоров'я і класно плавати. до цього дня цікавлюся, як справи в нашій команді, нашому клубі. Бажаю хлопцям тільки перемог».

 За сорок років через ВК «Маріуполь» пройшли десятки, а то і сотні яскравих, харизматичних особистостей. Хтось із них назавжди пов'язав своє життя з водним поло, як, наприклад, наставники команди майстрів — заслужений тренер України Олександр Обедінський і Олексій Теренік, тренери ДЮСШ Олександр Швейнов, Володимир Вишняков, Георгій Баранніков (заслужений тренер України) і Олександр Алейников. Хтось працює на виробництві: Геннадій Волик — на комбінаті імені Ілліча, Сергій Коробкін — на «Азовсталі». Володимир Капінус став директором ДЮСШ «Маріуполь», Валерій Завізіон — підприємцем, Сергій Марков — банкіром, Геннадій Зімбель — театральним актором. У клубі є і свої династії: слідами Олександра Обедінського пішов його син Євген (і також, як батько, став капітаном команди), у Володимира Вишнякова — обидва сини, Андрій і Антон. Серед ватерпольної династій — В'ячеслав Костанда і його син Ярослав. На місце старшого Олега Бабенка прийшов його син Олег Бабенко-молодший, який нині захищає ворота команди майстрів. Привів у водне поло свого спадкоємця і Євген Наріца. А це означає, що у клубу є майбутнє, є кому зберігати і розвивати традиції, підкорювати нові вершини.