Нео—Гвельфізм

Нео—гвельфізм — це італійський політичний рух XIX століття, започаткований Вінченцо Джоберті, який прагнув об'єднати Італію в єдине королівство з королем Папи Римського. Незважаючи на незначну підтримку населення, рух викликав інтереси серед інтелектуалів, журналістів та католицьких політиків-реформаторів. Вони також були пов'язані як з онтологізмом, філософським рухом, так і з раціоналістично налаштованою теологією.

Нео—Гвельфізм
Країна  Італія
Ідеологія Confederalism[1]
Theocratic monarchism[2][3]
Christian liberalism[4][5]

Філософія та платформа

Оскільки в XIX столітті в Італії не було сучасних політичних партій, нео — гвельфи були лише колами інтелектуалів, аристократів, журналістів та бізнесменів з католицькими та унітарними тенденціями. Рух не був надто націоналістичним, вважаючи за краще конфедерацію між кількома італійськими державами на чолі з Папою Римським . Що стосується соціальних питань, то нео — гвельфи, як правило, підтримували як реформаторську, так і політику правопорядку.[6]

Багато нео-гвельфістів вважали, що Джованні Мастай-Ферретті (обраний папою Пієм IX у 1846 р.) Посилить їх справу, але він відкинув їх рух. Це відхилення всюди засмучувало католицьких лібералів, і антиклерикальні ліві сприймали це як доказ того, що папство за своєю суттю є реакційним — готовим пожертвувати своєю автономією і італійською державою просто для захисту вузьких тимчасових інтересів, таких як благородні інтереси в папському штатів . Папи, як правило, походили з цієї знаті, не кажучи вже про курію та ватиканську ієрархію загалом.

У П'ємонт-Сардинії рух набрав достатнього впливу, щоб встановити двох нео-гвельфів в уряді: Чезаре Бальбо з березня по липень 1848 р. І самого Джоберті з грудня 1848 р. По лютий 1849 р. Однак остаточна поразка Австрії в Першій війні за незалежність спричинила занепад неогельфізму, який розглядався як занадто помірний і «папістський» , на користь парламентської правої групи, яка призначила поєднання війни та дипломатії для об'єднання Італії під Савойським домом .

Після франко-австрійської війни 1859 р., Яка надала П'ємонту-Сардинії контроль над Північною Італією (крім Венето), неогельфізм вважався застарілим і недоступним. У 1860 р. Республіканець Джузеппе Гарібальді очолив свою експедицію в Південній Італії, що врешті-решт призвело до об'єднання Італії під П'ємонтом-Сардинією, проте, залишивши Папство власною державою. Це полегшило побоювання з боку римо-католицьких країн, таких як Франція, які вважали, що об'єднана Італія може «розбестити» папство.

Прихильники

Бібліографія
  • Scoppola, Pietro (1963). У Studium. Dal neoguelfismo alla democrazia cristiana.
  • De Rosa, Gabriele (1964). У Morcelliana. Le associazioni cattoliche dal neoguelfismo all'Unità.
  • De Rosa, Gabriele (1972). У Istituto di Studi Romani. La crisi del neoguelfismo e la questione romana.
  • Anzilotti, Antonio (1917). У Società Dante Alighieri. Dal neoguelfismo all'idea liberale.
  • Momigliano, Felice (1922). У Unitas. Gli albori del neoguelfismo in Piemonte.
  • Fontana, Sandro (1968). У Morcelliana. La controrivoluzione cattolica in Italia: 1820-1830.

Список літератури

 

  1. DeAgostini, ред. (2011). I moderati: neoguelfi e liberal-radicali. Tutta storia. с. 311. ISBN 9788841864913.
  2. Schiattone, Mario (1996). У Dedalo. Alle origini del federalismo italiano. с. 76. ISBN 9788822061805.
  3. Fusilli, Raffaele (1969). Liberali, socialcomunisti e cattolici in lotta guelfa e ghibellina durante il fascismo, la monarchia e la repubblica: Saggio storico politico.
  4. Desidea, Bruno (2005). У Il Poligrafo. La lotta delle egemonie: movimento cattolico e Partito popolare nei Quaderni di Gramsci. с. 134–135. ISBN 9788871153933.
  5. Tullio-Altan, Carlo; Cartocci, Roberto (1997). У Gaspari. La coscienza civile degli italiani: valori e disvalori nella storia nazionale.
  6. Partito Moderato. Encilopedia Treccani.
  7. Alessandro Manzoni (3 серпня 2004). The Count of Carmagnola & Adelchis. JHU Press. с. 93. ISBN 9780801878817.
  8. Stelio Cro (February–May 1988). L' idealismo neo-guelfo e il teatro nazionale in Alessandro Manzoni. Tetaro Contemporaneo (Italian).

    Посилання
    This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.