Не прощаюся

В інтерв'ю, що передують публікації книги, Акунін повідомляв, що йому залишилося написати лише один, останній роман про Фандоріна. 8 жовтня 2017 року Акунін повідомив, що закінчив роботу над серією творів про Ераста Фандоріна. Про це він написав у своєму Facebook.

«Сповіщаю всіх зацікавлених осіб, що цього 8 числа десятого місяця 29 року епохи Хейсей закінчив останню книгу серії «Пригоди Ераста Фандоріна»… Роман повинен вийти 8 лютого 2018 р. в 20-ту річницю публікації першої фандорінской книжки, роману «Азазель».

1 січня 2018 року, за місяць до виходу книги, Борис Акунін в якості новорічного подарунка читачам опублікував першу главу роману на своїй сторінці в Facebook. З цієї глави стає відомо про те, що сталося з Фандоріним після подій, описаних в «Чорному місті»[2].

Роман «Не прощаюся» вийшов 8 лютого 2018 року, в двадцяту річницю публікації першої книги фандоринского циклу, роману «Азазель»[1].

Журналіст Денис Корсаков повідомляє, що розмови про створення цієї книги йшли вже давно, ,ще в кінці минулого століття. Лев Данилкін, нині лауреат «Великої книги», а тоді — молодий і захоплений літературний критик, автор однієї з перших рецензій на тексти Акуніна, розповів, що роман буде римейком «Ад'ютанта його превосходительства». Приблизно тоді ж виникла і первинна назва — «Все добре»[3].

У книзі з'являються персонажі з циклу «Смерть на брудершафт», і згадуються герої інших книг із серії «Пригоди Ераста Петровича Фандоріна». Зокрема, Олексій Романов-Октябрьський є повноцінним другим головним героєм роману, що складає біля половини тексту. Його сюжетна лінія присвячений тому, як будучи ідейно червоним, він проникає до білих.

Сюжет книги розгортається в непрості часи для Росії. Нещодавно пройшла лютнева революцію, до кінця не задихнувшись готова запалати знову. 1918 рік. У першому розділі описано, що Фандорін вижив після поранення, отриманого в Баку («Чорне місто»), але впав у кому на 3 роки 8 місяців і 28 днів. Масі, який доглядав за ним кілька років, довелося їхати з паном з Самари. На поїзді по дорозі в Москву Маса зіткнувся зі спробою пограбування пасажирів. Невдалий постріл грабіжника припав на Фандоріна, пройшовши повз, тим самим витягнувши його з коми.

Ераст Петрович, повернувшись до життя з'являється в світі, де хороші люди раптом поділені на червоних і білих. Ераст зі своєю далекоглядністю вирішує не примикати до будь-якій стороні, а бути просто на стороні моралі. Автор намагається описати революцію з точок зору людських відносин. Люди знаходяться по різні боки революції симпатичні один одному, проте розхожі в уявленні про майбутнє Росії і для країни готові на все. Однак є і зворотна сторона, коли люди, різних моральних принципів, знаходяться по одну сторону барикад. Так наприклад контррозвідник Олексій Романов і революціонер Заєнко, або капітан Черепов.

Також книжка не бідна і на любовні сцени. 1919 рік. Провівши цілий рік в далекому монастирі на півночі Вологодської губернії, Фандорін пробирається в Севастополь, де на нього чекає Маса. В дорозі він зустрічає дівчину-скульптора Мону — дочку петербурзького лікаря-психіатра Єлизавету Анатоліївну Турусову (яку за загадковість усмішки, що нагадує про Мону Лізу, прозвала Моною її мати, Варвара Андріївна Турусова, в дівоцтві Суворова, головна героїня роману «Турецький гамбіт»). Ераст Петрович, знову закоханий, а його вірний друг Маса вперше готовий заради своєї «коханої» на все. Любовних пригод Маси в книзі відведено зовсім небагато місця, зате кінцівка цих пригод здивує будь-кого.

Єлизавета Третя або Мона, змогла зачарувати Ераста Петровича їх любовним пригодам, автор присвячує куди більше часу. Проте, любов в книзі не без сюрпризів.

У Харкові, в штабі Добровольчої армії, Ерасту Петровичу доводиться, зокрема, взяти участь в пошуках червоного шпигуна Павла Макольцева (Кольцова з фільму «Ад'ютант його превосходительства»). Диверсія змовників завершується вибухом дрезини, на якій Фандорін покинув Харків. 1921 рік. Маса і Мона, мати дворічного хлопчика, з'ясовують, хто винен в загибелі Фандоріна.

Рецензія журналу «Афіша» має підзаголовок «що не так з останнім романом про Ераста Фандоріна». На думку рецензента, «головна біда нового акунінського детектива — то, що детектив не вдався. Цю претензію Акуніну пред'являли не раз, але в «Не прощаюся» все зовсім сумно. Розслідування або виявляється дріб'язковим (пропажа мішка зі швейними голками — ось справжнє справа для літнього сищика), або переривається черговим deus ex machina, або тоне в міріадах історичних подробиць, які Акуніну вдаються куди краще. Власне, якщо дивитися на «Не прощаюся» як на невибагливий історичний роман, то все цілком непогано (…) Акунін бере всі свої штампи і викручує їх до упору. Першими жертвами стають смак і почуття міри». Критик відзначає наявність численних відсилань до інших творів автора: «А ось що Акуніну несподівано вдається — це фансервіс, переморгування з шанувальниками. (…) Головна мета нового роману — не розповісти гарну історію, а зв'язати міцніше все головні цикли Акуніна. «Не прощаюся» завершує (але не дуже переконливо) сюжет про Ераста Петровича, перекидає місток до «Пригод магістра», стає кросовером з «Жанрами» і тієї ж «Смертю на брудершафт». І якщо сам по собі роман не вдався, то в ролі ще одного шматочка пазла працює на подив непогано. За двадцять років Акуніну вдалося не тільки написати кілька хороших, десяток стерпних і пару нікчемних романів, але і створити справжній книжковий всесвіт на манер коміксів Marvel»[4].

Галина Юзефович назвала свою рецензію «Несправжній детектив». За її словами, роман писався явно не заради детективної інтриги: «основний предмет Акуніна на цей раз — звичаї Росії часів Громадянської війни. Переміщуючись з Самари в Москву, потім в віддалений північний монастир, а звідти до Харкова і Таганрог, Ераст Петрович проводить послідовну ревізію „чорної“ (анархістської), „зеленої“ (махновської), „білої“, „червоної“ і навіть „коричневої“ (кольору лайна) правд, що розривають країну на частини, і всі вони однаково непридатні і згубні». На її думку, величезний матеріал втиснутий в книгу шляхом нещадного ущільнення і стиснення: «як результат, всі кущі в романі рясніють роялями, пристрасна і довговічна любов зароджується в серцях героїв подібно удару блискавки, без найменшої прелюдії, багатообіцяючі нитки самим безсовісним чином обриваються, а яскраві персонажі (…) вимушено задовольняються лише камео». Вона також відзначає «обслуговування фанатів»: роман «явно розрахований в першу чергу на фанатську аудиторію і містить кілька приємних реверансів в її сторону»[5]. В її особистому рейтингу романів про Фандоріна книга поставлена на 13-е місце з 17: «Не то щоб хороший детектив, але цілком непоганий історичний роман про громадянську війну (куди краще тих, що виходять у Акуніна в останні роки в серії «История государства Российского»)»[6].

Костянтин Мильчин пише: «облом. Нам обіцяли, що буде прощальна книга про Фандоріна, а це, виявляється, ще й проміжний роман про Олексія Романова, героя частини книг серії «Смерть на брудершафт» і ніби як «Шпигунського роману». Колись ходив анекдот, що фільм «Рембо V» буде одночасно фільмом «Роккі VI» і Сильвестр Сталлоне зніметься там відразу в двох ролях — і спецназівця, і боксера. То був анекдот, а тут Акунін здійснив щось порівнянне за масштабами, рідкісний в російській літературі приклад кросовера — під однією обкладинкою виявилися персонажі з нібито несумісних серій. Спершу Фандорін і Романов взагалі не перетинаються, але ближче до середини книги вони почнуть взаємодіяти і навіть протистояти один одному». На думку Мильчина, книга схожа не на класичні детективи, а на історичну прозу, якою Акуніну так подобається займатися останні роки. У книгу включені «фантазія на тему революції та Громадянської війни, невелике міркування про те, чому перемогли саме червоні і чи був шанс у інших сторін, включаючи анархістів (…). У підсумку герої мандрують з одного табору в інший, і всюди цікаво, скрізь одночасно добре і одночасно погано, всюди довгі пафосні промови. Останні, на жаль, замінюють собою дію, що до крайності сумно». Роман, за словами критика, розпадається на окремі епізоди, «єдина інтрига тут лише одна — як помре Фандорін». «Але, що особливо сумно, Фандорін більше не Фандорін. Він майже не розслідує, майже не думає, він в комі, то мовчить, то робить дітей, то десь вештається»[7].

На думку рецензента «Російської газети», «завбачливий автор залишив собі лазівку, яка теоретично дозволяє в черговий раз воскресити героя», проте в те, що ця книга буде останньою з циклу — віриться, так як відчувається «втома матеріалу», Фандорін — як і його автор, розчарувалися в країні[8]. «Росбалт» пише про те ж, докладно розвиваючи думку, що «закінчуючи 20-річну епопею, письменник, вже не живе в Росії, підводить риску під спробою злити ліберальні і консервативні почуття в одну ідеологію»[9]. «Комсомольська Правда» вважає, що це найсумніший роман про Фандоріна, також вказується на його слабкість: "Взагалі хтось напевно відразу скаже, що композиція «Не прощаюся» розвалюється на очах — але з іншого боку, там розвалюється абсолютно все, і Росія, і повстанські організації, і індивідуальні долі, і головний акунінський літературний проект, так що в цьому сенсі все цілком гармонійно»[3].

Видання проілюстровано підписаними фотографічними портретами прототипів, що відразу розкриває їх особистість.

• Віктор Саввін (Борис Савінков)
• Арон Воля (Всеволод Волін)
• Заєнко (Степан Саєнко)
• Гай-Гаєвський (Володимир Май-Маєвський)
• Павло Макольцев (Павло Кольцов, головний герой фільму «Ад'ютант його превосходительства», заснованого на автобіографії Павла Макарова)
• Актор-анархіст Громов-Невський (Мамонт Дальський)
• Єврей-гусар Лев Миркин (Олександр Виленкин)

• Не прощаюсь — Борис Акунин. на сайті Bookinsider