Нові Санжари в роки німецько-радянської війни

З оголошенням мобілізації військкомат району до окупації провів призов воїнів запасу у діючу армію. Понад 20 тисяч осіб. З селища Нові Санжари добровільно в армію пішли до 50 сімнадцятирічних юнаків та кілька дівчат з курсів Червоного Хреста. Жителі селища були залучені до риття окопів біля станції Мала Перещепина. Працюючи на окопних роботах, люди часто піддавалися бомбардуванню й обстрілам із німецьких літаків, проте роботи не припиняли. У зв'язку зі швидким наближенням німецьких військ зведення кількох смуг оборони навколо Полтави загальною довжиною майже 200 км не було закінчено.

Підготовкою до евакуації займалося відомство Л. Берії. Одним із евакуаційних заходів енкавеесівців стало вишукування і знищення не лише реальних, яких практично не залишилося після двадцяти років червоного терору, але й потенційних ворогів радянської влади. 43 роки працював у Нових Санжарах лікар Стефанів. Гуманним ставленням до людей і високим рівнем професійної підготовки він завоював загальну повагу. Зважаючи на похилий вік, при наближенні німців він відмовився виїхати в тил Радянського Союзу. «Компетентні органи» його вчинок розцінили, як прагнення перейти на бік німців. 15 вересня до нього прийшли енкавеесівці й під приводом виклику до тяжкохворого забрали з собою. Більше Стефаніва ніхто не бачив. Уже після приходу німців його тіло з простреленою головою ледь присипане піском знайшли в сосновому лісі поблизу дороги на станцію Руденківка. Підставою для вбивства старого лікаря енкавеесівцями, очевидно, стало те, що його сини воювали в армії Української Народної Республіки і після поразки Української революції пішли на еміграцію. Поховали лікаря на селищному цвинтарі.

Велася підготовка до роботи в тилу ворога. Для цього в навколишніх лісах закладалися бази з продовольством та зброєю. Так у Новосанжарському районі були закладені бази (в основному в Малоперещепинських лісах) — 3 т борошна, 2 т м'яса-солонини, 1,5 т цукру, 400 кг масла, 400 л горілки, 50 пальт, 100 пар білизни, 4 кулемети і 80 гвинтівок. Більшість закладених баз була видана німцям уже в перші дні окупації.

Вже 16 вересня 1941 року німці захопили Нові Санжари. Командир 34 кавалерійської дивізії полковник Андрій Антонович Гречко (після війни маршал, міністр оборони СРСР у своїх мемуарах «Годы войны» залишив такий запис про бої під Кобеляками і Новими Санжарами: «Рятували добрі коні і високі соняшники колгоспного поля». Із спогадів маршала А. А. Гречко: «Утром 16 сентября противник вышел к Ворскле южнее Новых Санжар. Первые его атаки наши конники отбили, но через несколько часов в поселок Новые Санжары ворвались танки с пехотой. Особенно жестокий бой развернулся в центре, == у школы. Мне пришлось ввести в бой свой последний резерв — эскадрон с двумя 45-мм орудиями. Кавалеристы отбивались гранатами, бросали под танки бутылки с горючей смесью. Они стояли насмерть, отходили лишь по приказу, с боем. В сумерки конники оставили Новые Санжары, оторвались от врага и вместе с частями стрелковых дивизий отходили к Полтаве.»

З перших днів було встановлено «новий порядок». Один за одним слідували накази, розпорядження, оголошення окупаційних властей, за невиконання яких загрожував розстріл; за надання притулку радянським військовополоненим — розстріл; за допомогу партизанам — розстріл або повішення; за ухилення від роботи на «нову владу» — розстріл.

В перші дні окупації в сосновому лісі були розстріляні активісти і комуністи, які не встигли покинути Нові Санжари: Бігдан І. В., Забедейко Б. П., Дрига К. Д., Палько П. І., Сутула К. П. та інші.

В приміщенні школи по вул. Жовтневій розташувався німецький шпиталь. Німецьких солдатів, які помирали тут від ран, ховали прямо на площі в центрі селища.

Через Нові Санжари гнали багато радянських військовополонених. Частину їх було розміщено в бараці (який знаходився біля селищної ради), частину в загоні для колгоспних коней.

Незважаючи на репресії, новосанжарці надавали притулок, медичну допомогу пораненим радянським бійцям, які виходили з оточення чи тікали з полону. Подружжя Олександр Андрійович і Дарія Іванівна Корольки діставали для військовополонених одяг, переправляли їх у надійні місця. Надія Михайлівна Сахновська, Віра Федорівна Асауленко збирали серед населення одяг та харчі для військовополонених, допомагали тікати з німецького табору. У цьому їм сприяв літній чех, працівник німецької комендатури. Від нього місцеві жителі дізнавалися про події на фронтах, поразки гітлерівців під Москвою, Сталінградом, він же попередив молодих людей про облаву, завдяки цьому їм вдалося врятуватися від німецької неволі.

Радянське керівництво прагнуло прискорити перемогу над ворогом. У 1942 році на території району було скинуто декілька груп радянських парашутистів-десантників. Одна з таких груп у складі шести осіб (п'яти чоловіків і дівчини-медсестри) пізно ввечері 9 липня 1942 року вилетіла з Ворошиловградського аеродрому і взяла курс на Полтаву.

У надранковий час вони десантувалися. Тоді і розігралась трагедія у вільховому лісі за Клюсівкою. Диверсанти мали завдання підірвати в декількох місцях залізничну колію на лінії Кременчук–Полтава, щоб максимально паралізувати рух у напрямку Харкова. Під час перельоту групу супроводжував майор Червоної армії, але він повернувся літаком назад, а диверсантів очолив старший лейтенант. На жаль, їхні прізвища встановити неможливо, тому що єдиним документом про цю групу ми маємо лише донесення німецького новосанжарського коменданта, який одночасно очолював і районну жандармерію. Відразу після приземлення один із парашутистів добровільно здався поліцаям із Клюсівки. Тому вже о 7-й годині ранку німці послали пошукову групу в складі 2 офіцерів, 13 солдатів і 18 місцевих поліцаїв на чолі з інспектором Новосанжарської районної поліції. На луках перед невеликим переліском у напрямку Нових Санжар вони знайшли чотири парашути, два мішки з вибухівкою і сухарями (так радянське командування забезпечило диверсантів продуктами) та цивільний одяг. Поліція оточила перелісок та заболочені луки і почала їх методично прочісувати. Парашутисти відстрілювалися. Пострілом у живіт із близької відстані було вбито поліцая з Великого Кобелячка Миколу Бібу, поранення отримав і староста Клюсівки Прокіп Мокляк. Опівдні прочісування припинили, позаяк порослі високою густою травою луки були сильно заболочені. До того ж, не вистачало людей, щоб відразу охопити значну площу. Тому німці попросили підкріплення з Кобеляк. У цей час їм повідомили, що вбито ще одного поліцая. Під вечір до карателів прибуло підкріплення: начальник жандармерії з Нових Санжар, секретар гестапо з Кобеляк і 15 німецьких солдатів. Пошуки парашутистів відновилися. Поліції вдалося затримати одного диверсанта, який був озброєний радянським автоматом. Його прив'язали до довгої жердини і пустили попереду пошукової групи. Прикриваючись ним, як щитом, поліція йшла слідом. У густому переліску карателі знайшли вбитого поліцая Андрія Брехачку з Нових Санжар і виявили у високій траві покинутий табір парашутистів. На ніч ще не прочесану частину площі можливого перебування диверсантів оточили 32 поліцаї, яким німці наказали пильнувати і не дати їм вислизнути. Рано вранці 11 липня до прочісування поліція залучила місцевих жителів і пошуки парашутистів продовжилися. Поліція знайшла ще один парашут, але диверсантів не виявила. Вони в цей час переховувалися посеред невеликого острівця соняшникового поля. 13 липня дівчина-парашутистка пішла до Кустолового, щоб дістати продуктів для своїх товаришів. Поява незнайомої людини викликала підозру в поліції, яка хотіла її затримати. Відчувши небезпеку, вона почала тікати до соняшників. Поліцаїв, які її переслідували, диверсанти зустріли автоматними чергами. І все ж наступного дня поліцай із Кустолового Антін Матюшенко затримав незнайому дівчину по дорозі на Богданівну. На допиті вона заявила, що йде з Донбасу до своїх батьків у Полтаву. При собі мала радянський паспорт на ім'я Ольги Олександрівни Гордієнко і декілька довідок російською мовою, у тому числі видану Краматорською німецькою комендатурою перепустку. Свою причетність до парашутистів дівчина заперечувала, але жителі Кустолового її викрили. Тоді вона попросила розв'язати їй руки і в усьому зізналася. На цьому донесення німецького коменданта Нових Санжар закінчується. Тому про подальшу долю радянських диверсантів нічого не відомо. Судячи з переказів місцевих жителів, поліцаї все-таки їх виловили й розстріляли. Інша диверсійна група у складі 5 бійців під командою Миколи Романова була викинута з літака поблизу Нових Санжар. Вона мала дезорганізувати рух на залізничних дільницях Полтава–Мала Перещепина та Полтава–Карлівка, щоб перешкодити німцям підвозити підкріплення та боєприпаси до Полтави, де вони намагалися створити потужний вузол оборони. Судячи з офіційних звітів, група успішно виконала поставлене завдання: протягом 12 серпня — 27 вересня бійці групи підірвали 2 мости, пустили під укіс 2 ворожих ешелони, а також підбили 12 автомобілів, знищивши при цьому 70 німецьких вояків і поліцаїв. У вересні цього ж року десантувалася група, уродженця с. Мала Перещепина старшого лейтенанта Кишки. Через зраду одного з десантників гестапівці схопили всю групу на конспіративних квартирах і невдовзі розстріляли.

Понад 200 юнаків і дівчат селища німці відправили до Німеччини на примусові роботи. Пункт збору був у Будинку культури (на території сучасного парку «Перемоги»). При німецькій лікарні працював місцевий вчитель німецької мови, який був перекладачем. Він в певній мірі допомагав деяким дівчатам і хлопцям не потрапити на примусові роботи.

У березні 1942 року надійшло розпорядження інспектора районної поліції про взяття на облік усіх комуністів та підозрілих. Кілька разів викликали на допити в гестапо і били стару вчительку Онищенко Наталію Іванівну, що прискорило її смерть.

На окупованих територіях німці намагалися створити ілюзію справедливого порядку. Для цього були створені німецькі суди. Протягом липня–серпня 1943 року до Новосанжарського районного суду надійшло 29 кримінальних справ (крадіжки, образи, тілесні ушкодження, фальшування документів тощо), із них розглянуто 19. По 12 справах винесені обвинувачувальні вироки і 7 справ було закрито. За цей же час до суду надійшло 75 цивільних справ (сімейні і трудові відносини, посягання на право власності, орендні суперечки тощо), із них розглянуто 64, 58 позовів задоволено, 5 — відхилено, решта — перенесені. За будь-яку провину представники окупаційної влади нещадно карали жителів.

Намагаючись не допустити радянські війська на правий берег Ворскли, німці в районі сіл Мар'янівки, Малі Солонці й Галущина Гребля створили потужний вузол оборони з мінними полями. 22 вересня радянська армія двічі намагалася взяти Мар'янівку, яка була ключовим пунктом в обороні німців. Під час першої атаки 37-а мотобригада увірвалася в село, але невдовзі була вибита із значними втратами в живій силі й техніці. Друга атака, здійснена спільно зі стрілецькою дивізією, також успіху не дала. Бригада відійшла, втративши цього разу 8 танків. Наступного дня після тривалої артилерійської підготовки бійці 1-го механізованого корпусу все ж вибили німців із Мар'янівки. Танки і піхота корпусу форсували Ворсклу і вийшли на оперативний простір на правому березі. Під час боїв за переправу було знищено близько 150 німецьких солдатів і офіцерів, 8 гармат і 10 автомобілів та захоплено 18 полонених і 74 штабелі артилерійських снарядів. Корпус одержав завдання: відрізати шляхи відходу німців до Дніпра і 25 вересня оволодіти Кременчуком.

За участь у боях за Нові Санжари сапер Петро Андрійович Кириченко був удостоєний високої нагороди Героя Радянського Союзу. Пізніше він згадував, як 23 вересня на світанні його викликав командир роти - необхідно було провести інженерну розвідку.

По обидва боки між деревами лежали штабелі боєприпасів, які німці не встигли вивезти, настільки сильним був наступ радянських військ. Німці замінували і з'єднали між собою детонуючим шнуром всі штабелі. Тоді сапери знешкодили більше сімдесяти штабелів і вибух, який стався пізніше не завдав уже великої шкоди.

23 вересня 1943 року батальйон Шоти Миколайовича Гогоришвілі , зустрівши ворога біля переправи через Ворсклу, знищив більше трьохсот нацистських солдатів і офіцерів.

Частини Першого механізованого корпусу Степового фронту вигнали німців із Нових Санжар. Командував корпусом полковник танкових військ Саламатін Михайло Дмитрович.

Учасником боїв за Нові Санжари був підполковник Ребрик Кузьма Пилипович , який командував танковим батальйоном 35-ї механізованої бригади. Його частина форсувала Ворсклу, відвойовуючи селище. Брала участь у боях за Нові Санжари і 19-та механізована бригада під командуванням генерал-майора танкових військ Єршова Володимира Васильовича.

Воїни різних національностей брали участь у боях за селище, багато з них полягли тут на полі бою та померли від ран. Вони поховані у братській могилі на центральному цвинтарі селища. На мармурових плитах викарбувано імена 102 воїнів. Після вигнання німців жителі не могли впізнати свого селища: тут було спалено 134 будинки, вщент зруйновано державний млин, промислові артілі «Червоний кустар», імені Халтуріна та Червоне проміння", цегельний завод, машинно-тракторну станцію, маслозавод. Частину обладнання німці вивезли до Німеччини, частину знищили. Збитки, завдані селищу, становили 100 млн крб. В районі нацисти спалили 95 населених пунктів, 4 лікарні, 3 поліклініки, 24 школи, 11 клубів.

У перші дні після звільнення від німців на Полтавщині, як і повсюдно в Україні, почали діяти польові військкомати: хапали 17–18-річних юнаків, які встигли підрости за час німецької окупації, часто не перевдягнутих у військові однострої, у селянських свитках і куфайках, без належного військового вишколу, складання присяги та зброї, і кидали в бій «спокутувати вину» за перебування на тимчасово окупованій території. Гнали "чорносвитників" в на Дніпро, де вони в основному і полягли. Серед них було багато новосанжарців та жителів району.

Мужньо і відважно воювали новосанжарські жінки: Ганна Корсун, льотчиця Таманського авіаполку нічних бомбардувальників, Є. А. Горобець, зенітниця, зв'язківець Поліна Юхимівна Каліновська, хірургічна сестра Катерина Петрівна Очерідник, військова містобудівниця Марина Іванівна Буяновська. На сході Франції втікачка з табору «східних робітників», уродженка Нових Санжар Наталія Родіонівна Одиненко (кличка «Оса») була розвідницею 1 Об'єднання червоних партизан. Брала участь в усіх значних бойових операціях з травня 1944 року.

Вісім уродженців району відзначені званням Героя Радянського Союзу  — льотчики О. Г. Безверхий, С. Г. Воротник, І. Є. Гавриш, В. А. Діхтяр, М. М. Кибкало, артилерист І. Т. Горбенко, танкіст В. П. Науменко, піхотинець І. М. П'ятенко. Шість тисяч уродженців району нагороджено бойовими орденами і медалями.

В Нових Санжарах, на березі Ворскли розташовано медичний центр " Нові Санжари " . Майже через сім століть до 1917 року саме тут були володіння поміщика Перцовича. З 1939 року по 21 червня 1941 року тут почав діяти оздоровчий заклад Калінінського військового округу. Недовго функціонував — почалася війна. Після вигнання німецьких загарбників на території здравниці і було організовано військовий госпіталь, де проходили лікування по 100—150 поранених. Тут повертали в стрій радянських та американських льотчиків, котрі базувалися на Полтавському аеродромі в підрозділах дальньої авіації (учасники операції «Френтік»).

З довідки відділу " СМЕРШ " про наземне забезпечення бойової діяльності американських ВПС на території України говориться:

«1 июня 1944 года. Совершенно секретно: …Госпиталь для американцев подготовлен в районном центре Полтавской области — Новые Санжары» (Архів УСБУ в Полтавській області. Колекція документів. Оригінал).

На місці сучасного медичного центру «Нові Санжари» розміщувався стаціонарний військовий госпіталь. На полі за Клюсівкою був ще один госпіталь — польовий. У польовому госпіталі надавали першу невідкладну допомогу пораненим бійцям, обробляли та перев'язували рани. Тяжкопоранених, які потребували операцій та тривалого лікування, відправляли у стаціонарний госпіталь. Померлих у госпіталі відвозили і ховали на Коробківському кладовищі. Коробківкою називали куток між Новими Санжарами і Клюсівкою (зараз це місце поблизу пансіонату " Нові Санжари "). Неподалік від турбази, на території, що належить нині медичному центру, знаходився цвинтар з могилами американських льотчиків, їх останки в серпні 1948 року були перевезені родичами в США.

У тяжких умовах провели мешканці селища зиму 1943/1944 року. Не покладаючи рук, відбудовували оселі, господарство, готувалися до весняної сівби, доглядали за пораненими у 18 госпиталях, які дислокувалися в районі. За період війни і окупації району завдано величезних матеріальних збитків і людських жертв. За обліком на 30 травня 1944 р. нацистські окупанти розстріляли 274 мирних громадян, більшість з них зокрема євреї. У двох таборах (Нові Санжари, Руденківка) загинула значна кількість військовополонених. Німці вивезли на каторгу до Німеччини 3105 громадян. При відступі гітлерівці спалили 95 населених пунктів, всі установи медицини, освіти, культури, вивезли або знищили 66200 ц зерна врожаю 1943 р. Не повернулися з війни до своїх осель, загинули на фронті, померли в госпіталях і полоні біля 8,5 тисячі чоловік, 800 воїнів загинули в оборонних і наступальних боях на території району. На їх честь споруджено 54 меморіали, пам'ятники на братських могилах і обеліски.

Віктор Ревегук Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945)Полтава, 2004

Гречко Андрей Антонович Годы войны.М.: Воениздат, 1976

Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. Київ. 1967

Жук В.Н. Нові Санжари ( текст ): Історико – краєзнавчий нарис /Жук В.Н. – Х.: Прапор, 1970.

Жук В.Н. Нові Санжари ( Текст ): путівник/ Жук В.Н., Жаботинський П.М. – Х.: Прапор,1989

Жаботинський П.М. Новосанжарщина ( Текст ): історичний доаідник /Жаботинський П.М. – Полтава : ПФ Форміка, 2006.

histpol.narod.ru›books/revegyk/revegyk-000.htm nipol.ucoz.ru›…istorija…istorija…ukrajinskoji_rsr…