Ніколас Кейдж

Народився 7 січня 1964 у Каліфорнії.

Змалку вирішив присвятити життя акторству — і заради театру кинув школу. У 16 років уперше з'явився на телеекрані, а в 17 почав зніматися в кіно (у титрах як Nicolas Coppola). Через два роки племінник видатного режисера Френсіса Форда Копполи отримав головну роль у стрічці «Дівчина з долини» Марти Кулідж, після чого змінив прізвище на Кейдж, оскільки його улюбленим героєм коміксів був темношкірий супермен Люк Кейдж.

«Мені довелося „грати“ з дев'яти років, щоб позбутися всюдисущих репортерів, які просили мене розповісти про уславленого дядечка, — розповідає актор. — Я почав видавати себе за приятеля Ніколаса Копполи, котрий, звичайно, нічим не міг допомогти журналістам. Тоді мені здавалося, що це і є сутність лицедійства — по-дитячому уявити себе кимось іншим».

Свої перші помітні ролі виконав у картинах дядька Френсіса «Бійцівська рибка» (1983), «Коттон-клуб» (1984) та «Пеггі Сью вийшла заміж» (1986). Під час зйомок «Коттона» амбіційний початківець, почувши про акторські методи Де Ніро, спробував «по-справжньому» увійти в образ (а грав він найжорстокішого гангстера Гарлему). Результатами перевтілення були розтрощена гримерна, розбиті лампи і посуд, зламані меблі. «Намагався наслідувати знаменитого актора, — вибачався Кейдж. — Адже спеціально цю професію я не вивчав».

У 2-й половині 1980-х Ніколас Кейдж став одним з найкращих акторів США. Він виконував тільки нестандартні, дивацькі, «шалені» ролі, співпрацював з найоригінальнішими американськими постановниками — Дейвідом Лінчем («Дикі серцем»), братами Коєнами («Виховання Арізони»), Джоном Далом («На захід від Червоноі скелі»), Норманом Джуісоном («Зачаровані місяцем»), а також з англійцем Аланом Паркером («Птаха») та італійцем Джуліано Монтальдо («Час вбивати»). Про його божевільну відданість акторству ходили легенди: наприклад, під час зйомок «чорної» комедії «Поцілунок вампіра» (1989) Роберта Бірмана Кейдж за власною ініціативою з'їв перед камерою живого таргана. Ніколас Кейдж завжди волів грати, за його словами «без дурнів», тобто максимально правдиво. Ось як він згадує про свої перші популярні ролі:

«Коли я починав зніматися, я був анархістом у душі, — згадує Ніколас. — Мене цікавили лише такі фільми, як «Дикі серцем» і «Поцілунок вампіра» — бунтівні твори у стилі панк або рок. Це було альтернативне самовираження. Парадний бік кіноіндустріі викликав у мене огиду».

Етапним у власній кар'єрі актор вважає 1995 рік, коли він зіграв садиста-кримінальника у трилері «Поцілунок смерті» Барбета Шредера та алкоголіка-самогубця у драмі «Залишаючи Лас-Вегас» Майка Фіггіса:

«В обох стрічках мені дісталися дуже сильні особистості, герої з чіткою негативною аурою, і я відчув, як вони затьмарюють мій характер, витісняють мене з моєі душі і змішують свою кров з моєю».

За бездоганну роботу у картині «Залишаючи Лас-Вегас» Кейджа нагородили «Оскаром» та безліччю інших призів.

На лауреата премії Кіноакадемії відразу звернули увагу продюсери. Актору почали платити 20-мільйонні гонорари за зйомки у високобюджетних бойовиках, які мали великий успіх у публіки: «Скеля» Майкла Бея (134 млн доларів у прокаті США), «Повітряна в'язниця» Саймона Веста (101 млн доларів), «Без обличчя» Джона Ву (112 млн доларів), «Викрасти за 60 секунд» Домініка Сена (101 млн доларів). Образи, створені Кейджем у цих хітах, не виходили за межі амплуа героя «екшн» (за винятком «подвійної» позитивно-негативної ролі у «Без обличчя»). Втім, сам Ніколас не вважав новий напрям кар'єри хибним: «Я відчув, що в акторській майстерності досяг рівня техніки віртуозного джазового імпровізатора».

Зміни у поглядах і поведінці Кейджа прикро вразили багатьох його давніх знайомих, наприклад, Шона Пенна:

«Нік був актором, коли ми починали. Ми були справжніми друзями. Але зараз… Який він актор, якщо знімається тільки в комерційних фільмах? Він просто гвинтик голлівудської індустрії».

Кейдж відреагував на критику, взявши участь у стрічках «Очі змії» (1998) Браяна Де Пальми, «8 міліметрів» (1999) Джоела Шумахера та «Зціляти мерців» (1999) Мартіна Скорсезе. Всупереч сподіванням, ці картини не повернули йому славу «шаленого таланту», хоча роботу у похмурій драмі Скорсезе деякі критики назвали найвищим досягненням зірки.

Ніколас так коментує зигзаги своєї кар'єри:

«У середині 90-х я зрозумів, що мої екстравагантні ролі можуть назавжди відштовхнути від мене глядачів і кінематографістів. Довелося шукати баланс. Натомість сьогодні я можу допомогти втілити задуми таким митцям, як Скорсезе та Де Пальма, і завдяки цьому працюю в обох напрямах. Звичайно, ця двоїстість створює певну напругу, але без напруги у Голлівуді не виживеш».

На початку нового століття життя Кейджа стало ще напруженішим. Спочатку він вчився грати на мандоліні для мелодрами «Вибір капітана Кореллі» (2001) Джона Меддена, потім качав м'язи, щоб зіграти морського вовка у шпигунському бойовику «Ті, що розмовляють з вітром» (2002) Джона Ву. Обидві стрічки, присвячені Другій світовій війні, провалилися у прокаті. Однак Кейдж швидко взяв реванш: подвійна роль в «Адаптаціі» (2002) Спайка Джонзі принесла йому номінацію на «Оскар», а пригодницька стрічка «Скарб нації» (2004) за його участю стала хітом, зібравши тільки у США понад 100 млн доларів. Ніколас також досить вдало дебютував у режисурі драмою «Сонні» (2002), в якій виконав епізодичну роль якраз у стилі своїх шалених персонажів 80-х.

2005 року на екрани вийшов фільм Збройний барон, у якому актор зіграв роль продавця зброї, його брата зіграв Джаред Лето. У 2007 році Кейдж зіграв у продовженні пригодницького бойовика «Скарб нації: книга таємниць» режисера Джона Тартелтауба.