Перша Марокканська криза

Німеччина негайно прийняла дипломатичні заходи, щоб заблокувати нову угоду, у тому числі невдалий візит Вільгельма II в Танжер 31 березня 1905. Кайзер Вільгельм намагався отримати підтримку в Марокко, якщо держава вступить у війну з Францією чи Англією, і виступив з промовою, висловивши підтримку незалежності Марокко, що було провокаційним викликом французькому впливу в Марокко.

Німеччина прагнула багатосторонньої конференції, де Франція могла бути притягнута до відповідальності перед іншими європейськими державами. Французький прем'єр Моріс Рувьє, спочатку був зацікавлений в компромісному рішенні, пізніше відмовився, громадська думка Франції повернувся проти Німеччини і Британія підтримала французьку позицію. Французький міністр закордонних справ Теофіль Делькассе також дотримувався цієї лінії. Криза досягла свого піку в середині червня, коли Делькассе було позбавлено портфелю. 1 липня Франція, за потужної підтримки Британії, погодилися взяти участь у конференції, тому що було очевидно, що Німеччина була у дипломатичній ізоляції.

Криза продовжувала наростати. Німеччина почала мобілізацію резервістів (30 грудня), а у відповідь Франція розпочала перекидати війська до кордону з Німеччиною (3 січня).

Альхесіраська конференція, яка була скликана для вирішення суперечки, працювала 16 січня — 7 квітня 1906 року. Із 13 країн німецькі представники знайшли прихильників лише в Австро-Угорщині, натомість Францію підтримали Велика Британія, Росія, Італія, Іспанія та США. Німецька спроба компромісу була відкинута усіма, крім Австро-Угорщини. Німці вирішили зберегти обличчя і прийняти компромісну угоду 31 березня 1906. Урегульовуваний кризи договір підписано 31 травня 1906. Франція погодилася поступитися контролем над марокканською поліцією, але зберегла ефективний контроль над марокканськими політичними і фінансовими справами.