Перша сецесія плебеїв

До середини VI ст. до н.е. плебеїв вважали чужорідним елементом і їм не довіряли навіть службу у війську. Однак збільшення числа плебеїв, з одного боку, і розширення військової активності з іншого, викликало необхідність залучення їх до лав ополчення, що і було закріплено реформами Сервія Туллія. Плебеї були включені, таким чином, до складу римської общини, отримавши не всі права, а лише право проливати кров за римську державу.[2] Плебейська сецесія на Священну гору виглядала як бунт римської армії. Саме плебейські піші солдати першими залишили Рим.[3] Проблема полягала у тому, що воїни не могли порушити присяги, даної консулам, тому відмовлялися від іншого керівництва, що і стало першопричиною їх заборгованості. Свідчення з джерела:

«...хоча військовий набір було проведено диктатором, але присягали вояки консулам і як і раніше повязані з нею (1)…(2) ніякий злочин не звільняє від святості зобов'язання перед військом, за порадою якогось Сіцинія, без дозволу консула пішли на Священну гору».[4]

Плебеї були абсолютно безправними, хоча і особисто вільними. Вони не мали права брати участь в управлінні державою, претендувати на отримання громадських земель, що з'являлися в результаті нових завоювань. Майнова диференціація сприяла посиленню їх претензій. Загалом причини невдоволення плебеїв зводилися до таких основних пунктів:

• Відсутність писаного закону, патриції на власний розсуд трактували норми і правила в суспільстві.
• Невирішене аграрне питання.
• Відстороненість від політичного життя, заборона посідати державні посади.
• Боргова кабала, наслідком якої могло стати рабство.
• Напружена військова ситуація: війни з вольсками, еквами, сабінянами.

Частина плебеїв була прийнята до патриціанських родів в якості залежних клієнтів, але більшість плебсу стояло поза громадською організацією корінних громадян патриціїв і було позбавлене громадянських прав, хоча і вважалися на відміну від рабів і клієнтів юридично вільними. Однак, якщо маса плебеїв домагалася отримання землі і скасування рабства, то заможні плебеї боролися в першу чергу за політичне рівноправ'я з патриціями.[2]. Від повстання боржників відволікав тільки напад вольсків. Консул Публій Сервілій вмовив плебеїв стати під його знамена, попередньо видавши едикт про те, щоб поки воїн-боржник знаходиться в таборі, ніхто не забирав його майна. Однак інший консул 495 до н. е. Аппій Клавдій, відкрив судові справи проти боржників, у результаті їх кількість помітно збільшилася. [5]

Крім громадської землі плебеї вимагали зменшення відсотка у лихварів та право обирати магістратів. У результаті загострення суспільно-політичної ситуації становище в Римі на передодні першої сецесії плебеїв виглядало так:

«… у державі панує незгода унаслідок непримеренної ненависті між патриціями та плебеями, переважно унаслідок боргових зобов'язань плебеїв. Останні голосно нарікали на те, що, борючись в чужих краях за свободу і владу, вони пригнічені у власних співгромадян. Свобода плебеїв в меншій небезпеці на війні, ніж вдома. Боржники в кайданах вириваються звідусіль на вулицю і волають до квіритів про захист. Усюди є готові слідувати за бунтівниками, всюди численні натовпи людей з криком біжать на форум...»

[4]

Повсталі вимагали скликати сенат, задля прийняття рішення про розподіл громадського поля. Ініціатором аграрного законопроекту виступив консул Спурій Кассій, який запропонував віддати плебеям половину земель завойованих у ворожих герніків. Патриції, ігнорують цю вимогу, іменуючи цю землю приватною. За участі другого консула Прокула Віргінія законопроект був відхилений, а його автор звинувачений в прагненні до захоплення царської влади і був страчений. [5] Після відмови сенату плебеї зазвичай чинили протест. Діонісій Галікарнаський зазначає, що «під час репресій було знищено та спалено харчові запаси, знаряддя праці і житла плебеїв». [6]

Перша сецесія завершилися укладанням компромісу між плебеями та патриціатом. У 494 до. н. е. замість вирішення боргового питання плебсу надали право обирати власних магістратів — народних трибунів та едилів. Народні трибуни обиралися тільки з числа плебеїв, і були недоторканими. Їх завдання полягало у захисті плебсу від впливу магістратур патрицій, у зв'язку з цим вони отримали право "veto" (забороняю). Поступово на посади плебейських трибунів стали претендувати і патриції, оскільки трибуни могли входити з законодавчими пропозиціями в усі форми народних зборів.[7] Спочатку обиралося два трибуни, потім їх кількість збільшилася до десяти. Тит Ливій зазначає:

«Таким чином, було обрано два народних трибуни… Вони обирали собі трьох тооваришів… Дехто стверджує, що на Священній горі було обрано лише два трибуни і там проведено закон про недоторканість їх».

Також у 494 до н. е., коли з'явилися народні трибуни, на допомогу їм була створена посада двох плебейських едилів (aediles від «aedes» — будівля, храм). Вони завідували храмом Цецери, Лібери, де зберігався плебейський архів. Порядок обрання едилів був такий як і народних трибунів.[8]

Плебеї вважали, що незважаючи на утвердження посади трибунів, вони все рівно не спроможні захистити себе в суді. Судді трактували усний закон на власний розсуд, тому плебс вимагав введення писаних законів. У 453 до н. е. сенат відправив до Афін та в інші грецькі міста трьох послів, щоб ознайомитися з місцевими законами. У 451 до н. е. були обрані перші децемвіри, до їх складу потрапили лише патриції. Вони розробили протягом року частину законів, які були схвалені общиною і написані на десяти мідних дошках. Децемвіри користувалися надзвичайною владою. На цей рік не було обрано ні консулів ні народних трибунів. [9] Для завершення справи були обрані нові дицемвіри у 450 до н. е. до їх числа входили і плебеї. [10]

• Сучасна політична лексика: енциклопед. словник-довідник/[І.Я. Вдовичин, Л.Я. Угрин, Г.В.Шипуновта ін.]; за наук. ред. Хоми Н.М.— Львів: "Новий світ"-2000", 2015.— 259 с.ISBN 978-966-418-280-2 (рос.)
• История Древнего Рима: Учеб. для вузовпо спец. «История»/В.И. Кузищин, И.Л. Маяк, И.А. Гвоздева; Под ред. В.И. Кузищина.— 4-е изд. перераб. и доп. — М., 2000.
• Richard J.-C. Les origines… P. 545.29 р.2.
• Тит Лівій, «Історія міста від заснування Риму» (II книга, 32)
• Маяк И.Л. Римляне ранней республики. — М.: Изд-во МГУ, 1993.
• Дионисий Галикарнасский. Римские древности. В 3 томах. (IV книга) Перевод Н.Г. Майоровой. «Рубежи XXI», 2005.
• Ковалев, С.И. История Рима. Курс лекций. СПб Издательство "Полегон". — 2002.
• Э.Д. Фролов. С.И. Ковалев и его «История Рима».
• Машкин, Н.А. История древнего Рима. — М.: Высш. шк., 2006.
• Моммзен Т. История Рима. — Т. 1. До битвы при Пидне. Гос. соц. экономич. изд-во, Москва, 1936/ СПб.; «Наука», «Ювента», 1997.