Писарі Руської канцелярії

Писарі Руської канцелярії — писарі підрозділу Канцелярії Коронної та писарі установ шляхетського судочинства українських земель у складі Речі Посполитої. П. (лат. — notarius) — одна з важливих посад у структурі канцелярій великокнязівської та королівської (коронної), а після Люблінської унії 1569 — Руської, створеної для обслуговування українських земель в межах нового державного утворення — Речі Посполитої. Входив до номенклатури земських урядів (польс. — urzędy, лат. — officia), складеної королівським секретарем М.Кромером. На українських землях (Холмська земля) перша згадка про П. датується 1423.

Канцелярії були важливими ланками державного управління, у них зосереджувався весь комплекс державної документації. Канцлер і підканцлер, які очолювали канцелярії, формували кожен при собі свою окрему групу писарів, котрі постійно перебували при них. П. повинен був добре знати тогочасне право та володіти стилем і вмінням написання документів, оскільки до писарських функцій належали підготовка листів та різноманітних документів, підґрунтям яких мали бути сеймові ухвали і різного роду державні постанови, а також ведення канцелярських книг. Одному П., як правило, доручалося ведення одночасно не більше однієї книги — метрики (див. Литовська метрика, Руська метрика). Подеколи писарі використовувались як перекладачі (тлумачі) під час переговорів або зустрічей короля чи канцлера з іноземними послами. Постійної платні писарі Руської канцелярії не отримували, проте за свою працю вони одержували королівське надання на маєтки та війтівства, право збирання тих чи інших податків, а також грошову винагороду від клієнтів за отримання канцелярських послуг: складання документів, вписування їх до книг метрики, підготовку виписів із метрикальних книг тощо. Особливе становище в канцелярії займав декретовий писар, якого призначав особисто король, оскільки головним його завданням була підготовка вироків королівських та сеймового судів. Як і королівські секретарі, усі писарі, у т. ч. й декретовий, складали присягу щодо неухильного та чесного виконання своїх обов’язків. Протягом майже всього періоду існування канцелярії Руської метрики писарі були одночасно і королівськими секретарями (лат. — sekretari scribentes). Їхні функції не відрізнялися від функцій коронних секретарів, але територія їхньої діяльності обмежувалась українськими воєводствами. При писарях у канцеляріях працювало певне число підписків (лат. — scribae), які безпосередньо й виконували основну канцелярську працю, зокрема перепис документів начисто, вписування їх до метрикальних книг, підготовку виписів із них тощо. Число їх було різним і залежало від обсягів діловодства, але всю відповідальність за правильність записів ніс П. Оскільки керівники канцелярії, як правило, не володіли руською діловою мовою, на підписків практично покладався переклад із польської мови на руську адресованих до урядників українських воєводств документів, особливо декретів королівських і сеймового судів. Серед відомих королівських секретарів та писарів Руської канцелярії були В.Дривинський, Л.Пісочинський, З.Єловицький. Наслідком діяльності Руської канцелярії як структурного підрозділу королів. канцелярії, компетенція якої поширювалася на Волинське воєводство, Брацлавське воєводство, Київське воєводство і Чернігівське воєводство протягом 1569—1673, постали книги т. зв. Руської (Волинської) метрики.

Посади писарів входили також до складу шляхетських судових установ: гродських судів і земських судів, де П. разом із суддею і підсудком становили судовий «вряд» земський або гродський. Проте оскільки гродський суд був судом адміністративного підпорядкування, то П., як і інші судові врядники цього суду, призначався старостою (див. Староство).

На відміну від гродського суду земський суд займав виняткове місце в судовій системі, як незалежний від адміністрації, його склад, у т. ч. й П., обирався зем’янами повіту і лише затверджувався королем. Претенденти на земські посади, у т. ч. на уряд П., мали належати до шляхетського стану, бути осілими (лат. — possesionati), тобто мати земельну власність у тій адміністративно-територіальній одиниці, до якої цей уряд належав.

Територіальним критерієм Пйотрковський сейм 1562—63 визнав воєводство і землю в його складі (якщо воєводство поділялося на землі), отже, осілість не мала повітового характеру. Слідкувати, щоб земський уряд не обіймали обманом люди, які не мали маєтків.

Відповідно до 2-го Литовського статуту (1566; див. Статути Великого князівства Литовського) повітова шляхта мала вибрати на писарство чотирьох кандидатів шляхетського роду, знаючих право, осілих в повіті, і віри християнської, з яких король затверджував одного. Після цього П., як і суддя та підсудок, мав скласти присягу, текст якої визначався 4-м розділом Литовського статуту. Він зобов’язувався точно вписувати в книги судові свідчення сторін, рішення суду. Свої уряди врядники тримали до самої смерті або до вищого призначення. У разі смерті когось із членів суду, у т. ч. й П., ті, хто залишився при своїх урядах, повинні були повідомити воєводу, за 3-м Литовським статутом (1588) — короля, а вже за його відсутності — воєводу. Після отримання дозволу короля (за його відсутності — воєводи або каштеляна) вони мали оголосити про зібрання всіх шляхетських обивателів повіту для обрання замість померлого 4-х осіб, одну з яких затверджував король.

Писарі як гродського, так і земського судів мали записувати всі позови й вести справи руською мовою. За здійснення своїх функцій гродський і земський писарі одержували грошову винагороду: по 1 грошу за вписування позову в книги; виписи з книг; 2 гроші за виписи рішення суду, коли позов відсуджений. Литовський статут дозволяв П. мати підписків, скільки йому потрібно, проте він повинен був ретельно стежити за їхньою роботою, оскільки саме на нього покладалась особиста відповідальність за правильність усіх записів. За Литовським статутом, у віданні П. була гербова печатка, якою мали бути завірені всі позови. Він обов’язково підписував судові виписи та декрети. У П. перебував один із 3-х ключів, якими після закінчення судових процесів замикалися книги у «скринях моцних» за 3-ма замками.

Литовський статут захищав П., як і інших судових урядників, від зазіхань на їхню честь і життя: у разі словесного зневаження винний повинен був відсидіти 6 тижнів в ув’язненні, а в разі поранення або забиття — скараний на смерть. Так само, як і інші члени судового уряду, П. також був зобов’язаний дотримуватися порядку і пристойної поведінки. У разі словесної образи писарем когось під час судового засідання король міг присудити його до ув’язнення строком на 6 тижнів, а в разі вчинення ґвалтовних дій — навіть до смертного покарання.

Свого П. мав також підкоморський суд, створений для розгляду межових і земельних суперечок. Як правило, П. цього суду був особистим служебником підкоморія, щоправда, шляхетського походження.