Посмертні записки Піквікського клубу

Дікенсу щойно виповнилося 25 років, коли лондонська видавнича фірма Chapman & Hall задумала видати серію ілюстрацій до спортивного життя кокні Роберта Сімура. За задумом серія повинна була розповідати про клуб, члени якого їздять на природу, полювання й риболовлю. З ними повинні відбуватися різні кумедні пригоди — рушниці вистрілять ненароком, гачок зловиться за капелюх чи штани, тощо[1]. Дікенса запросили придумати підписи під рисунками й зв'язати їх у розповідь за тогочасною модою. Молодий письменник заперечував, що він про спорт нічого не знає, але все ж взявся за роботу, згодився із ідеєю клубу і відповідно до початкового задуму написав, як містер Вінкль хибить, стріляючи по горобцях[1].

Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші[1].

Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року[2].

Містер Піквік виголошує промову в клубі. Ілюстрація Сімура.

«Посмертні записки Піквікського клубу» публікували окремими випусками, і вони складаються з розрізнених розповідей, об'єднаних спільними героями. Дія відбувається у 1827—1828 роках, хоча критики зауважили деякі анахронізми[3]. Головний герой роману містер Семюел Піквік, есквайр — добродушний і заможний літній пан, засновник та постійний президент Піквікського клубу. Клуб містера Піквіка — це кепкування над численними науковими товариствами, популярними того часу. На одному з його засідань президент пропонує глибше проникнути в таємниці життя, здійснюючи експедиції в навколишній світ, тобто в околиці Лондона. До експедиції містера Піквіка приєднуються троє його товаришів: спортсмен містер Натаніел Вінкл, поет містер Августус Снодграсс та великий знавець і підкорювач жіночих сердець містер Трейсі Тапмен. Разом вони потрапляють у світ поштових карет та заїздів, описаних Дікенсом детально й правдиво[4]. Цей світ у час написання роману вже зникав — карети й кучери витіснялися залізницями.

Головна літературна цінність записок та їхня привабливість для читачів полягає у вмінні Дікенса створювати яскраві й незабутні персонажі. Кожен із Дікенсових персонажів комічний, часто перебільшено колоритний, але водночас життєво правдивий. Уже в другому розділі піквікська експедиція зустрічає містера Алфреда Джингла, мандрівного актора, крутія й брехуна з кумедною манерою переривчастої розповіді, якому відведена роль комічного негідника. Через крутійство містера Джингла піквікці раз за разом потрапляють у халепи. Містера Сема Веллера, жартівливого, веселого кокні, Дікенс виводить на сцену в 10 главі. Спочатку містер Веллер служив у заїзді «Білий Олень» (Вайт-Гарт-інн), але радо згодився на пропозицію містера Піквіка стати його слугою й супутником у мандрівках. Містер Веллер знаменитий своїми розповідями різноманітних комічних випадків із життя. Популярність його в читачів була такою, що існує навіть поняття веллеризму — різновиду анекдота, в якому комізм досягається не тільки фразою, а й обставинами в яких ця фраза була виголошена. Тандем містера Піквіка та Сема Веллера порівнювали з Дон Кіхотом та Санчо Пансою[5].

Містер Піквік та його супутники зустрічаються з різноманітними проявами життя: знайомляться з роботою журналістів, із механізмом виборів тощо. Містеру Піквіку довелося також побувати в суді й опинитися у борговій в'язниці, оскільки він вперто відмовлявся виконати рішення суду, за яким повинен був сплатити компенсацію своїй домогосподині місіс Барделл за відмову від обіцянки одруження. Особливо містера Піквіка обурювали адвокати місіс Барделл пани Додсон і Фогг. Тут розповідь переходить у гостру сатиру й торкається тем, які Дікенс висвітлював у своїх наступних творах.

Принцип серійного видання роману дозволив Дікенсу включити в деякі випуски найновіший матеріал, поділитися з читачами враженнями та фактами, які з'явилися у нього в процесі роботи. Наприклад, у червні 1836 року Дікенс відвідав найстарішу Лондонську психіатричну лікарню (так званий Бедлам), а в липневому випуску з'явилася вставна новела «Рукопис божевільного» . Чудова сцена роману — засідання суду по справі «Барделл проти Піквіка» — було написано під безпосереднім враженням від одного з гучних процесів розлучення, на якому незадовго до цього Дікенсу довелось бути присутнім, щоб написати репортаж для газети «Морнінг кронікль».

Дослідники творчості Дікенса звернули увагу на журналістську природу «Записок …», їх зв'язок з поточними подіями «сьогоднішнього дня», яка проявляється і в тому, що Дікенс приготував описані ним випадки та заняття піквікістів до певного часу року, до дат календаря. Відкриваючи випуск у вересні, читач дізнається, що відбувалося з героями в серпні, а в березні — про те, що вони робили в лютому. Це створювало особливу атмосферу спілкування з читачами: письменник ніби жив разом із життям загалу, відповідав на їх запити і довірливо ознайомлювався з тим, що лише недавно трапилося з героями, а також поспішав познайомити з цими подіями своїх читачів. Створюючи «Записки Піквікського клубу», Дікенс формував і завойовував читацьку аудиторію.

Жирний хлопець та Мері. Ілюстрація до роману Габлота Найта Брауна

Медичний клінічний синдром хронічної снозалежної дихальної недостатності, що у більшості хворих проявляється швидким засинанням у сидячому положенні, переважно в чоловіків з ожирінням, носить ще назву синдрому Піквіка або Піквікіанського синдрому. Він отримав таку назву не через головного персонажа роману, а завдяки другорядному — «жирному молодику» слузі Джо, який демонстрував подібні прояви.[6]

•  Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).

• Михальська Н. П. Чарльз Дікенс, стор. 43