По той бік бар'єру

Професор Гордон Нейсміт у більшості аспектів звичайна людина, за винятком того, що у нього виняткові рефлекси, і він не пам’ятає свого життя за винятком попередніх чотриьох, коли вважав, що потрапив у авіакатастрофу. Під час однієї з пар студент задає тривожне запитання: «Що таке цук?» Питання викликає низку насильницьких інцидентів, і Нейсміта звинувачують у вбивстві. Він дізнається, що учень не людина, а скоріше «Потворний», і що він сам є «Шефтом», представником класу воїнів із віддаленого майбутнього Землі. У цьому майбутньому побудували Часовий бар’єр, щоб утримати в минулому агресивних інопланетян під назвою Цуги. Люди майбутнього нібито хочуть, щоб Шефт вбив Цуга, який пережив Часовий бар'єр. Потворні переносять Нейсміта в майбутнє, де він дізнається, що більшість людей загинуло під час чуми. Потворні ловлять Нейсміта; він вилітає на напівготову машину часу, яка не проходить через час, а коливається крізь ядро Землі, перш ніж вискочити з іншого боку планети. Нейсміта рятує дівчина, яка веде його до того моменту, коли встановлюється Часовий бар’єр; тут від нього очікують вбивство вцілілого Цуга.

Роман розглядається як спроба Найта імітувати стиль А. Е. ван Фогта (або «Ван Фогт за межами Ван Фогта», за словами Річа Гортона[1]). Це було б іронічно, враховуючи відому та нищівну критику Найта над романом Ван Фоґта «У пошуках дива»[2].

Роберт Смітсон стверджував, що «По той бік бар'єру» — це приклад наукової фантастики, в якій представлені архітектурні зразки, які не мають нічого спільного з наукою чи фантастикою, а натомість пропонують «новий вид монументальності, який має багато спільного з цілями деяких сучасних художників».

Такий вид побудови знову створив «безпредметний світ» Казимира Малевича, де більше немає «подібностей реальності, немає ідеалістичних образів, нічого, крім пустелі!» Але для багатьох сучасних художників ця «пустеля» — це «місто майбутнього», створене з нульових структур та поверхонь. ... У науково-фантастичному романі Деймона Найта «По той бік бар'єру» він феноменологічно описує саме такі поверхневі структури: «Частина сцени перед ними, здавалося, розширювалася. Там, де була одна з флотаційних машин, була тьмяна решітка кристалів, яка зростала все тенішою і непідконтрольною, коли вона набухала; потім темрява; потім сяйво слабких призматичних світло-крихітних комплексів у величезному тривимірному масиві, який постійно збільшується». Цей опис не містить жодних «цінностей» натуралістичного «літературного» роману, він кристалічний, а розум — доброчесність перебування поза несвідомою дією. Це дуже добре може стати втіленою концепцією для твору Джадда, ЛеВітта, Флавіна чи Інслі.

Роман цитується за те, що він містить сцену «кругової причинності», в якій пара відправляється шукати мандрівника у часі, котрий застряг у минулому, побачивши, як вони благополучно повертаються з ним[3].

Роман також примітний тим, що містить одне з небагатьох фундаментальних зображень у літературі головного героя, який падає по всій Землі[4].

Роман є розширеною версією оповідання «Дерева часу», який надрукували у журналі «Фентезі & Сайнс фікшн» двома частинами у грудні 1963 та січні 1964 року. Після першої публікації роману у твердій обкладинці видавництвом Doubleday 1964 року його декілька разів передрукували у виданнях з твердою та м’якою обкладинкою Gollancz (1964), Macfadden (1965, 1970) та Hamlyn (1978).

• По той бік бар'єру в Internet Speculative Fiction Database (англ.)