Регінальд Кагілл

Регінальд Кагілл (Reginald Cahill) – професор фізики в Школі хімічних та фізичних наук Університету Фліндера Аделаїда( Австралія). Він бере участь у розробці проекту Фізичні процеси, як нової моделі реальності, що включає:

• враховуючи те, що формальна логіка має певні ліміти, які обмежуються теоремою неповноти Геделя, тому будь-яка спроба змоделювати реальність через формальні математичні системи приречена на невдачу.
• замість формальних систем необхідно використовувати «системи, що розвиваються» (process system), здатні до само-розвитку, само-організації, само-відновлення і т.і.

В стислову вигляді, замість сучасного статичного моделювання в чотири-вимірному просторі, необхідно використовувати динамічне моделювання, де простір та квантова матерія виникає з «фундаментальної випадковості» у вигляді само-організованої системи. Ключовою особливістю даного підходу є те, що необхідно іти від традиційного «синтаксичного моделювання інформації», до «семантичного моделювання інформації в процесі її зміни». Тільки така інформація може мати «фізичний зміст» (якесь відношення до реальності).

В рамках даного підходу розробляються нові теорії гравітації з врахуванням квантових ефектів. Ця програма підтримується в 2005-2006 рр. Австралійським комітетом по дослідженнях та відкриттях (Australian Research Council Discovery Grant).

На сьогодні проф. Рег Кагілл є один з найбільш послідовних противників «спеціальної теорії відносності Ейнштейна». Він пропонує навіть повернутися знову до «релятивізму Лоренца». Його неприйняття релятивізму Ейнштейна базується на «анізотропії швидкості світла», вперше отриманої при обробці експериментальних результатів Майкельсона – Морлі, а потім Дейтона Міллера. Дійсно, пояснити анізотропію світла в рамках спеціальної теорії відносності неможливо. Проте це цілком можливо в рамках загальної теорії відносності, і тому сьогодні основні зусилля фізиків направлені на «модифікацію» останньої.

Кагілл запропонував феноменологічну формулу для обробки експериментальних результатів Майкельсона, Морлі та Міллера[1]:

${\displaystyle \Delta t={\frac {Lk^{2}v_{p}^{2}}{c^{3}}}\cos[2(\theta -\psi )]+a\cos(\theta -\beta ),}$

де ${\displaystyle L}$ - база інтерферометра, ${\displaystyle c}$ - швидкість світла, ${\displaystyle v_{p}}$ - проекція швидкості на референтну систему відліку, ${\displaystyle \theta }$ - азимут одного плеча інтерферометра, ${\displaystyle \psi }$ - азимут абсолютного руху (тобто проекція швидкості на площину інтерферометра), ${\displaystyle \beta }$ та ${\displaystyle a}$ - параметри підгонки. Майкельсон зовсім недаремно провів експерименти зі своїм інтерферометром в 1886 році. Насправді він хотів узнати коефіцієнт рефракції для повітря ${\displaystyle n_{air}=1.00029}$. Це дало йому змогу визначити параметр ${\displaystyle k^{2}=n(n^{2}-1)=0.00058}$. Таким чином, ми можемо враховувати дві швидкості ${\displaystyle k\cdot v_{p}\approx 10}$км/с (обертання Землі відносно Сонця) та ${\displaystyle v_{p}\approx 400}$км/с. Тому, зовсім не дивно, що в 1927 році Майкельсон вказував на відношення експериментального значення швидкості стосовно обертання Сонячної системи навколо Галактики.