Резидент

Згідно зі статтею 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Відповідно до положень статті 3 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.3003 № 1382-ІV місце проживання – це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання (стаття 6 Закону № 1382-ІV).[3]

При цьому в статті 3 цього Закону даються наступні визначення: «місце перебування» – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає терміном менше шести місяців на рік;

«місце проживання» – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає терміном понад шість місяці на рік;

 «реєстрація» – внесення відомостей в паспортний документ про місце проживання або місце перебування з вказівкою адреси проживання особи і внесення цих даних в реєстраційний облік відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації;

«довідка про реєстрацію місця проживання або місця перебування» – документ, який видається органом реєстрації особі на його вимогу і підтверджує реєстрацію місця проживання або місця перебування особи.

Відповідно до статті 5 цього Закону законними підставами перебування на території України іноземців і осіб без громадянства є реєстрація на території України паспортного документу або наявність дозволу на постійне або тимчасове проживання в Україні, або документів, які засвідчують отримання статусу біженця або притулку в Україні.

Отже, фізична особа – іноземець може самостійно визначити власний резидентський статус у разі обрання основного місця проживання в Україні.

Для цього фізичній особі – іноземцю необхідно подати письмову заяву до податкового органу за місцем проживання в Україні з проханням вважати її резидентом для цілей оподаткування податком з доходів фізичних осіб в поточному році (звітному податковому періоді).[4]

У інших країнах існують різноманітні визначення понять «резидент», «місце проживання» та «місце постійного проживання», причому не завжди законодавство цих країн у даній сфері є чітким та таким, що забезпечує однозначне тлумачення.

Наприклад, у Сполучених Штатах до 1984 року визначення поняття «місце проживання» давалося лише судами, що у багатьох ситуаціях призводило до невизначеності. Наразі особа вважається резидентом США, якщо вона відповідає будь-якому з таких критеріїв:

1. законний в'їзд у США;
2. значний строк перебування;
3. перший рік добровільної класифікації себе як резидента.

Основний критерій, який використовується для з'ясування, чи є особа резидентом США, – значний строк перебування. Особа відповідає цьому критерію, якщо вона знаходиться у Сполучених Штатах не менше ніж 31 день впродовж поточного року, та не менше ніж 183 дні впродовж трьох років, який закінчується у останній день поточного року. Друга кількість днів вираховується як середньозважена за три роки. Навіть за умови, що іноземець відповідає критерію значного строку перебування, він не вважається резидентом, якщо сплачує податки в іншій країні, з якою у нього більш тісний зв'язок, ніж із США.[5]

У США до розрахунку строку перебування враховуються всі дні фізичної присутності в межах держави крім наступних днів: коли особа була на території США менше ніж 24 годин подорожуючи між двома іншими державами (наприклад при очікувані літака при подорожі з пересадкою в США); в разі якщо особа є постійним членом екіпажу судна, що здійснює перевезення між США та іншими державами; коли особа не змогла залишити територію США через стан здоров'я або інші медичні проблеми; коли особа є професійним спортсменом і приїхала до США для змагання на благодійному заході.[6]

Крім зазначеної процедури в США особу може бути визнано резидентом відповідно до додаткових ознак, до яких відносяться: а) законний в'їзд на територію США, коли особі надається посвідчення на проживання (тест «зеленої карти»); б) значний строк перебування в США; в) перший рік класифікації себе як резидента.[7]

Розширення міжнародного співробітництва неминуче породжує подвійність (багатомірність) оподаткування. З огляду на це постає нагальна потреба детального вивчення сучасного стану усунення подвійного оподаткування у світовому масштабі та визначення напрямів вирішення цієї проблеми в Україні. Багато міжнародних законодавчих актів та Законів України присвячено питанням усунення подвійного оподаткування. До них належать Віденська конвенція „Про право міжнародних договорів” (1969 р.), численні міжнародні угоди про уникнення подвійного оподаткування. На сьогодні існує декілька видів подвійного оподаткування: 1. Внутрішнє, коли в рамках однієї країни той самий податок стягується на рівні різних адміністративно-територіальних одиниць. В свою чергу воно поділяється на: - вертикальне – однаковий податок сплачується на місцевому і державному рівнях; - горизонтальне – оподаткування на одному адміністративному рівні за рахунок розходжень у визначенні об’єкта оподаткування. 2. Зовнішнє або міжнародне, коли визначення об’єкта оподаткування або платника податку схоже трактуються в національних законодавствах, внаслідок чого виникає двох- або багаторазовість його оподаткування.

Міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування,  укладені Україною (станом на 01.01.2009 р.)

Зазначені Конвенції закладають та підтримують сприятливі умови для інвесторів однієї Договірної Держави на території другої Договірної Держави, стимулюють ділову ініціативу підприємців, регулюють питання міжнародного оподаткування доходів у двосторонніх стосунках між державами, а саме: уникнення подвійного оподаткування, запобігання ухиленню від сплати податків, розподіл прав оподаткування між Договірними Державами, усунення податкової дискримінації, взаємне зменшення податкових перешкод для закордонних інвестицій та торгівлі. Міжнародні конвенції (угоди, договори), що розглядають оподаткування, можуть приймати різні форми. До першої групи потрапляють конвенції, у яких розглядаються в основному або винятково податкові питання. До другої – конвенції, що, хоча і розглядають в основному інші питання, але містять деякі додаткові податкові положення. Конвенції, що відносяться до податків на прибуток і на капітал, складають значну частку конвенцій, що потрапляють у першу категорію. Також існують інші типи конвенцій, що розглядають в основному або винятково податкові питання. Враховуючи економічне становище України, що склалося, вона повинна дуже ретельно ставитись до укладання угод про уникнення подвійного оподаткування, які підписуються з іншими державами. Необхідно виключити випадки, коли сума нестягнених внаслідок цих угод податків з іноземців в Україні та з українців за межами нашої держави буде мати негативний вплив на розвиток економіки України. [8]

Необхідно зазначити, що на практиці тривалий час існувала проблема при тлумаченні зазначеного положення в частині визначення резидентності представництв іноземних юридичних осіб в Україні. Серед спеціалістів існувала точка зору, що у валютному законодавстві України (на відміну від податкового законодавства) взагалі не міститься поняття «представництво нерезидентів», і якщо його розглядати окремо, то взагалі виключається можливість застосування валютного законодавства до представництв нерезидентів як у негативному, так і в позитивному плані. Проте, безумовно, з такою позицією не можна погодитися. Відповідно до законодавства України (зокрема, стаття 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», стаття 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність») в Україні можуть створюватися такі види представництв суб'єктів підприємницької діяльності.

- постійні представництва, через які не здійснюється підприємницька діяльність на підставі законів України;

- постійні представництва, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність на підставі законів.

Проаналізувавши пункти 5, 6 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України про систему валютного регулювання і валютного контролюй можна зробити висновок, що класифікація юридичних осіб та їх представництв на резидентів та нерезидентів відповідно до законодавства України здійснюється на підставі двох критеріїв:

- місцезнаходження (на території України чи за її межами);

- здійснення підприємницької діяльності на підставі Законів України (здійснюється чи ні);

Це означає, що якщо представництво нерезидента розташоване на території України, то визначення його резидентності залежатиме від того, чи здійснюється через нього повністю або частково підприємницька діяльність на підставі законів України. Якщо через нього повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність на підставі законів України, то це представництво відноситься до категорії «резидент», якщо ні, то, відповідно 1 до категорії «нерезидент».

Якщо представництва нерезидентів розташовані за межами України і діють відповідно до законодавства іноземних держав, то вони відносяться до категорії «нерезиденти».[11]