Російсько-китайські відносини

Найпершим в цьому столітті був укладений трактат 1851р. про торгівлю в містах Кульджа та Чугучак між Росією та Китаєм. Складається він з 17-ти статтей в яких пишеться про взаємну торгівлю та те, що мита з обох сторін стягуватися не будуть; купцям обох сторін забезпечувався супровід в дорозі задля безпеки і т.д.[1]

1858 р. м. Айгун, провінція Хейлунцзян. За ним було встановлено російсько-китайський кордон по річці Амур. Так за цим договором ліва сторона по річці Амур відходила під владу Росії. На річках Амур, Сунгарі, Уссурі було дозволено плавати лише російським та китайським суднам. Дозволялася торгівля між населенням китайським та російським.[1]

Складався він з 12-ти статтей і за ним розширялися політичні та торгівельні права Росії в Китаї. Стаття 1-ша говорить, що цим трактатом підтверджувався мир між двома країнами та дружба, а також, що всі китайці в російських краях та росіяни в китайських, знаходяться під захистом та покровительством обох держав; дозволялася торгівля не тільки сухопутним, а й морським шляхом. За цим документом з представників обох сторін повинна була утворитися спеціальна комісія якій потрібно було визначити не установлену, до цього часу, частину кордону і домовитися б про її установлення. В самому документі за 9-тою статтею зазначено: «Неопределенные части границ между Китаем и Россией будут без отлагательства исследованы на местах доверенными лицами от обох правительств, и заключенное ими условие о граничной черте составит дополнительную статью к настоящему трактату. По назначении границ сделаны будут подробное описание и карты смежных пространств, которые и послужат обоим правительствам на будущее время бесспорными документами о границах» [1].

За Пекінським додатковим, до Айгунського, договором укладеному в 1860-му р., було визначено останню не розмежовану ділянку далекосхідного російсько-китайського кордону, що простягався від гирла річки Уссурі до Японського моря (впадання річки Туминцзян в море).

На основі цього договору в 1864 р. був укладений Чугучакський протокол (або ж Тарбагатайський), за яким було встановлено китайський кордон в Центральній Азії. Не менш важливим є те, що за цим договором Китайська імперія відмовилася від претензій на землі Киргизії та Казахстану на користь Російської імперії.[1]

За цим договором до Російської імперії відходили західна частина Ілійського краю і долина річки Текес. Місто Кульджа поверталося назад у володіння Китаю. Однак для китайського уряду підписання Лівадійського договору було як факт національного приниження. Цинський уряд відмовився визнавати цей договір, а китайський державний та політичний діяч Чун Хоу, який підписав цей договір з боку Китаю, було звільнено з усіх посад які він займав та засуджений до смертної кари, від якої його врятував захист з боку російського посольства. В результаті в Китаї різко почало діяти угруповання прихильників війни проти Росії. [1]

Договори між Росією і Цінської імперією, укладені з 1858р. по1860 р., китайськими дослідниками розглядаються в контексті нерівноправних договорів. Вони вважають, що як Айгуньский так і Пекінський договори є «нерівноправними та укладеними за таких умов, коли сильна держава Росія, відповідно до своїх економічних потреб, спираючись на свою політичну і військову перевагу, змусила до несправедливого розмежування слабку сторону - Китай, який виявився в умовах внутрішніх і зовнішніх труднощів». Через це у всіх наукових публікаціях КНР Айгуньский, Тянцзіньський і Пекінський договори визнаються нерівноправними. В їх дослідженнях стверджується, що за Айгуньским договором Російська Імперія заволоділа територією площею понад 600 000 кв. км, за Пекінським- 400 000 кв. км, включаючи острів Сахалін, а за Тянцзіньським трактатом «домоглася тих же прав і привілеїв, якими володіли Англія і Франція».[2]

На КНР в 2012 році припадало 10,1% всього російського зовнішньоторговельного товарообігу. Частка Росії у зовнішній торгівлі Китаю — 2,3% (9-е місце після США, Гонконгу, Японії, Південної Кореї, Тайваню, Німеччини, Австралії, Малайзії).

З часів розпаду СРСР Росія поступово втрачала позиції рівноправного економічного партнера Китаю і поступово перетворилася на джерело дешевої сировини для китайської економіки і на сировинний придаток для Китаю.

Так. станом на 2016 рік частка палива мінерального, нафти та іншої паливної сировини в російському експорті становила 63,8%. На 2017 рік ця частка зросла до 67,5%[3].