Сардикійський собор

Сардикійський собор — помісний собор християнської церкви, що відбувся в Сардиці (сучасна Софія). У Сократа Схоластика й Созомена цей Собор датується 347 роком, проте у XIX столітті дослідники дійшли висновку, що Сардикійський собор відбувся 343 або 344 року.[1] Це датування було прийнято Олексієм Павловим і Никодимом (Мілашем).

Базиліка Святої Софії, де проходили засідання Собору

Собор було скликано за спільним побажанням імператорів Константа й Констанція II на кордоні Східної та Західної Римських імперій. В роботі Собору взяли участь як західні (94 особи), так і східні (76 чоловік) єпископи, головував Осій Кордовський, друге місце на Соборі займав сардикський єпископ Протоген.

Аріанська партія, що була присутньою на соборі, спробувала домогтись засудження Афанасія Великого, який також прибув на собор, проте західні єпископи, згодні з нікейським віровченням, виправдали Афанасія (серед захисників Афанасія був Серватій Маастрихтський). Аріани залишили Сардику та виїхали до Філіпополя, де відкрили свій особливий собор, на якому засудили святителя Афанасія та діяння Сардикійського собору.[2] Решта, хто залишився на соборі, передусім засудили їх за залишення собору, потім позбавили сану звинувачувачів Афанасія, та зрештою, утримавши сповідання нікейське, відкинули слово «неподібний», ще ясніше підтвердили односутність і, написавши про це послання, розіслали їх усюди.[3]

Собором було прийнято 20 правил, що увійшли в Православній церкві до загального зводу церковного права. Правила були одразу складені двома мовами: латиною та грецькою. Рішення собору було присвячено питанням церковного управління та деякі з правил стосувались порядку управління винятково у західних церквах. Низка правил собору (3-5) надають право у разі виникнення суперечок між єпископами звертатись до папи римського для їх розв'язання. На Заході правила Сардикійського собору деякий час приписувались до Першого Вселенського собору для надання їм особливого авторитету.[1]