Скорик Павло Григорович

За словами Павла Скорика, його мати в дитинстві багато читала Шевченка, знала майже на пам'ять «Кобзар». Саме з дошкільного віку з'явилася любов до поезії, тоді й почалися перші проби віршування.

Восьмирічку закінчив у селі Миколаївка, далі — сумська школа № 1. За словами Павла Григоровича, до цієї школи зазвичай вступали учні із сіл, або ті, кого не брали до 9-го класу у своїй школі.

Поселився на дешевій квартирі. Сусіди — студенти, теж із сіл, здебільшого після армії. На квартирі постійні пиятики. Павло почав погано навчатися. До того ж старші хлопці схиляли до крадіжок у магазинах. Одного разу намовили вкрасти консерви.

Я взяв консерви із пелюстків троянд, хоча хлопці просили рибні, та мені хотілося спробувати цього варення. Я засунув банку за пояс, це побачив якийсь літній чоловік в окулярах, потім угледів, що я не збираюся за них платити на касі. Підійшов і питає: "У тебе грошей немає?" Розрахувався за мої консерви, а потім поза магазином почав мене вичитувати. Я у той же день з’їхав з тієї квартири

.

На новій квартирі оселився разом з молодим поетом із Косівщини, майбутнім дипломатом Віталієм Крикуненком, з яким почав вивчати теорію літератури. Крикуненко повів Павла на засідання обласної літературної студії при газеті «Ленінська правда», де зустрів того самого чоловіка, який соромив його за вкрадені консерви — то був відомий літературознавець Микола Мінаков. Побачивши його Павло хотів піти, та Микола Пилипович затримав. Тут же в студії познайомився з Анатолієм Семенютою, Миколою Даньком, Геннадієм Петровим.

Після школи поступав до Сумського педагогічного інституту, та не здав іспит з німецької мови. Пішов працювати робітником сцени до Сумського театру. Наступного року вступив до педінституту на філологічний факультет української мови і літератури. Співкурсники і педагоги намовляли перейти на російське відділення. Павло Скорик вважає, що це робилося заплановано, якщо приходила творча людина і яка писала українською мовою, робилося все, аби така людина починала писати російською.

По закінченню інституту потрапив на розподіл у Путивль, та незабаром розрахувався і повернувся в Суми, деякий час працював у газеті «Червоний промінь». Згодом пішов працювати вчителем у школі с. Сіробабине (Лебединщина). Коли прийшла повістка в армію, з'ясувалося, що він не підпадає мобілізації, бо сільські вчителі не підлягали призову. Та у військоматі добився аби взяли до армії, бо хотілося побачити світ.

Після армії прийшов знову працювати до школи в Сіробабине. Через певний час почав вчителювати у рідному селі — Миколаївці, де працював Анатолій Семенюта, який на той час вже зазнав репресії від влади і практично припинив писати. З приходом Павла ніби ожив, знову взявся за перо, та тут же почався «пресинг» з боку КГБ.

Павло Скорик згадує:

Одного разу Анатолій каже: "Тікай Пашо, бо двох нас доб’ють"

.

Семенюта запропонував Павлу піти працювати до міліції, бо, по-перше — відстануть КГБ, по-друге  — дадуть квартиру. Прийняли на роботу до міліції, де він тривалий час працював в інспекції у справах неповнолітніх. Пішов на пенсію у званні підполковника на початку 1990-х років. Хоча мав можливість і далі працювати, та за словами Павла Скорика:

На той час до міліції почали приходити, так звані, «донецькі». Які з собою принесли елемент корупції

.

• У переддень Міжнародного дня рідної мови у бібліотеці Сумського НАУ відбулася творча зустріч із Павлом Скориком, поетом-піснярем, підполковником міліції у відставці^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Управління культури і туризму Сумської облдержадміністрації Сумська обласна дитяча бібліотека ім. М. Островського