Сопронюк Олександр Петрович

Народився 25 жовтня 1961 року, м. Житомир. Мама — Сопронюк (Кришевичі, Забродські — дівоче, Переміжжя, Радомищль) Таліна Михайлівна. Закінчила Житомирський державний університет імені Івана Франка, факультет — іноземна (англійська) мова, історія української мови та літератури. Дістала розподіл у м. Лубни, Полтавська область. Лубенський лісовий технікум. Викладала естетику-етику, англійську мову, українську літературу. Зорґанізувала й до кінця вела, при навчальній установі, драматичний театр. Тато — Сопронюк Петро Якович (Попільня, Новоселиця) Закінчив Московську ветеринарну академію ім. Скрябіна. По закінченні приїздить до сім'ї, в Лубни. Посади: заступник головного ветеринарного лікаря району, директор ветеринарної бактеріологічної лабораторії, головний ветеринарний лікар міста.

Олександр Сопронюк, закінчивши в Лубнах, 1979 року, середню школу № 1, вступив до Харківського вищого військового командного авіаційного училища. Пише. На другому курсі подав рапорт, «по нєжеланію». Часував, намотуючи щодня, периметром училища, по 30 км. Потому — годинами — в бібліотеці. Паралельно — тривале маринування, численні «собранія», приватні розмови-бесіди, «обработкі»-напучування. Не вийшло. «По нєжєланію нє уйдьош», — сказав начальник училища генерал-майор Шелєгов. — «Уйдьош по нєдєсциплінірованості. Бєз зачьота врємєні обучєнія в срок дєйствітєльной воєнной…» З огляду на те, що на другому курсі відраховувала вже Москва, а в оборонних міністрах ходив тоді Дмітрій Устінов (Ульбріхт), «ліцом в грязь», — на кшталт того, що погно ведеться «политическая подготовка» — якось не випадало. Як вислід — закономірна логічна «губа». Далі служба — ВВС, зачепив зокрема травневі «войсковые учения „Запад–81“».

Демобілізувавшись листопадом 1981 року, повернувся додому, в Лубни. Праця на місцевому заводі ефективної кераміки — в три зміни — «скользящій графік». Наладчик обладнання. Водночас пише до газет «Зоря Полтавщини» (Полтава) та «Зоря Полісся» (Радомишль).

1982-ого року — факультет журналістики Шевченкового університету, в Києві. Одразу — в українських студентових дисидентах і під «„конторним“ наглядом». Як згодом завважив доцент Віктор Полковенко: Олександр Сопронюк вступив на факультет, уже будучи під «недремним» оком служб. У Кремлі тимчасом стали переходити імперські перегони, почалася «Ера мілосєрдія», знана в народі як «Катаніє на лафетах» — катаніє передмогильних генсеків. На першому курсі, 11 листопада 1982 року, одходить на той світ Генеральний секретар ЦК КПСС Лєонід Брєжнєв. Його посаду спокійно, без жодних проблем, посідає Прєдсєдатєль КҐБ СССР Юрій Андропов (Урія Файнштейн). Кінцем травня 1983 р., після відвідин Канева і могили Тараса Шевченка, на Олександра Сопронюка посипалися перші доноси «стукачів»… За ними — конкретні постійні нагадування про політичні «проколи», «обкати» — «а навіщо?» й «чому?» ви написали і сказали там те-то й те-то?", або — «якщо вас викличуть туди-то й туди-то, то…», пояснювальні, потрібні відвідини, застереження… Допомагав-одводив, як міг, Олександр Гнатович Мукомела, що виконував тоді обов'язки декана факультету. Назагал, на другому курсі, часи пішли непрості: смурні, темно-заплутні, жорсткі. Навіть соціально-побутово. День… То було щось на взірець неоголошеної комендантської години. Вчилися в другу зміну — з 14-ї до 19-ї. На кожній парі — дражливий вишкіл. Одна частина викладачів — мовчазна порядність. Друга — полохлива мудрість. Од рана — Олександр з «однокашниками» на мистецькі виставки, у фільмові театри — майже через день «брала» міліція: ЧОГО НЕ НА РОБОТІ…Часто-густо полагоджував ситуацію Анатолій Захарович Москаленко, натоді вже декан факультету журналістики…

"Того ж [1984] року пішов зі світу останній з могікан «Розстріляного Відродження» Борис Антоненко-Давидович, якого до цвинтаря супроводжував цілий підрозділ КГБ-стів, а попереду жалобної процесії вони — для більшої наруги над колишнім зеком ГУЛАГу — несли портрет Сталіна. Олександр Сопронюк — чоловік уже для влади «на картотеці», бо курсову писав не «по Галану», а про творчість убієнного режимом нонконформістського шістдесятника Володимира Підпалого (науковий керівник — кандидат філологічних наук Галина Михайлівна Гримич), дозволив собі в гурті («стукачі» — на місці: як же без них у студентському товаристві) сказати щире слово про Бориса Дмитровича. Наслідки — не забирались: етапи — на виключення. «Анатолій Погрібний поклав увесь свій авторитет, аби виключення не відбулось», — зазначає Олександр Хоменко, науковий співробітник відділу української літератури НДІУ у своєму есеї «Зимовий сад Анатолія Погрібного» (Матеріали других всеукраїнських читань, присвячених пам'яті Анатолія Погрібного, 29 січня 2009 р., «Літературні явища і з'яви», Статті. Портрети. Силуети. Наближення, Анатолій Погрібний. В-во «Оранта». «Майстерня книги» ст.682). Власне натоді Олександр Сопронюк уже перелопатив «Як ми говоримо», «В літературі й коло літератури…» Бориса Антоненка-Давидовича, на столі був Василь Симоненко і все, що можна було віднайти, про нього, заборонений і знищений «Меч Арея» Івана Білика… Поміж них, одиниць, став ходити самвидав — самвидав шістдесятих.

Щороку — на Різдво — факультетським гуртом колядували-щедрували… Були максималісти: хотілося, з-копита, в усьому розібратися… Зокрема з яворівськими-«тридолями»… І чого-чому так — чинили з ЛЮДЬМИ… Згодом стало відомо, що однокурсники написали на Ол. Сопронюка в «комітєт» тридцять три заяви — в кожній, з чотирьох груп, «стукачів» було по три. На четвертому курсі постало питання руба: або — або… Університетська професура — Алла Петрівна Коваль, Василь Васильович Яременко, Анатолій Григорович Погрібний, Микола Дем'янович Хмелюк (доцент, кандидат філології, Микола Дем'янович, викладав на курсі історію російської літератури… Тільки одиниці знали, що дуже й дуже давно Микола Дем'янович, так само був доцент і кандидат наук — тільки з історії української літератури. Потому — десять років суворих політичних таборів. І тоді знову — наука), Дмитро Михайлович Прилюк, Степан Павлович Колесник, Олександр Гнатович Мукомела, Ольга Михайлівна Пазяк, назагал 15 викладачів узяли «на поруки», мудро тримали і берегли.

По закінченні університету, 1987-го року, за розподілом, — столична газета «Київська правда», відділи сільського господарства та морально-етичних і соціальних проблем — з Віталієм Бориспольцем, Олександром Бригинцем, Людмилою Паращенко. Водночас Олександр Сопронюк продукує «самвидав» — машинописний літературно-мистецький часопис «Дзвін» (товариство «Громада»), видано шість чисел — з Володимиром Куликом, Cлавком Омецінським, Вадимом Дивничем, Валентиною Теличенко. Газету «Рух» — чотири числа (Олександр Лук'яненко, Анатолій Шевченко, Вадим Дивнич). «Замкову гору» (Українська Міжпартійна Асамблея), з Олесем Федоруком — 5 чисел. Усі видання — форматом А4.

1989-го року Олександр Сопронюк переходить на працю до аґентства «ТOKIOS TOKELES» («Такі Справи»), голова правління Сергій Данілов. Працює редактором-орґанізатором незалежної преси. Спільно з Юрієм Лукановим видає інформаційний бюлетень «За народний парламент». Друкують у Вільнюсі (голова Координаційної ради Громади українців Литви п. Людмила Жильцова). Доправляли наклад туди й назад Анатолій Лупиніс та Ілько Кучерів. Вийшло сім чисел. Формат А3. Тоді, ще за совєтських часів, 1990 року, при комуністах, зокрема в Києві, з 22-х округів, українські сили «взяли» 17, по Україні загалом, — добру третину. Виборчим комітетом керував Сергій Одарич.

1990 року, в лютому, Олександр робить у Києві, першу в Україні, самодостатньо-цілісну демократичну — форматом А3, на 8–16 шпальт — українську газету «Слово» — видання Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, при початках якого стояв 1988–89-го років. Друк — виробниче об'єднання «Поліграфкнига», начальник газетного цеху Людмила Михайлівна Човнюк. До цього три числа, форматом А4, зробили комп'ютерно-набірним методом Віталій Радчук, Юрій Оробець та Іван Ющук.

У листопаді, 1990-го, на головній раді Товариства української мови ім. Тараса Шевченка «Просвіта» Олександра Сопронюка обирають головним редактором видання. Леґендарний Музейний провулок, 8… Окрім Товариства української мови імені Тараса Шевченка, що чи не єдине мало на тоді юридичний статус, там містилися Українська міжпартійна асамблея, Українська республіканська партія, Комітет солдатських матерів, Народний рух України, Комітет «Гельсінки–90»… На шпальтах газети, після довготривалої мовчазної перерви, — Юрій Бадзьо, Михайлина Коцюбинська, Микола Рябчук, Ірина Стасів-Калинець, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Василь Рубан, Микола Самійленко, Борис Ковгар… Іде до життя — в публікаціях і семінарах — Українська незалежна духовна академія творчої молоді, що вона, як завважив голова її вченої ради п. Лесь Герасимчук, постала з легкої руки «Слова». На ґрунті редакції твориться поетично-мистецький гурт «Музейний провулок, 8», (Віталій Борисполець, Оксана Батюк, Володимир Жовнорук, Олександр Бригинець), проводить і музикує «Рутенія» (Анатолій Сухий, Костянтин Єрофєєв, Григорій Лук'яненко, Володимир Смаженко, Салман Салманів)… Згодом, у редакції «Слова», осідає орґкомітет фестивалю «Червона рута–91». (Тарас Мельник, Анатолій Калиниченко, Василь Вовкун).

На святі «Червоної рути–91», з 18-го на 19-го серпня, в Запоріжжі, Олександра застає московський переворот-путч. Повернувшись до Києва, 24 серпня, з товаришами виходить на горішній дах ЦК КПУ (Орджонікідзе, 11, нині вулиця Банкова, установа Адміністрації Президента) — звідти прибирають синьо-червоний прапор (окрім Олександра Сопронюка в команді були Юрій Збітнєв, Микола Вересень, Анатолій Шибіко, Юрій Луканов, депутати міськради — Олександр Кулик і підполковник міліції Володимир Шапошник, очолював групу правозахисник Євген Пронюк).

Одразу ж, за часи самостійности, Україна набирає української ваги: забираються комуністичні пам'ятники, змінюються назви вулиць і площ, зокрема столична «площадь Октябрьской революции» виходить на майдан Незалежности (перейменували Кузьма Федченко і Анатолій Лупиніс, розкидаючи чергові листівки про мітинг Української міжпартійної асамблеї), всуціль рускоязичноє — в оголошеннях — метро, оминаючи «двуязичіє», стає, за мить, суто українське. Газета бере в цих подіях безпосередню посутню участь. Опріч цього повертає з небуття убієнних, забутих мовознавців: Сергія Смеречинського, Олену Курило, Всеволода Ганцова, Василя Сімовича.., обстоює питомий український харківський правопис. До «Слова» пишуть — напряму — Ігор Качуровський, Святослав Караванський, Юрій Шевельов, Лариса Масенко, Ольга Федик, Антоніна Матвієнко, Зіновія Франко, Володимир Козирський… Окрім того, Олександр Сопронюк постійно в радіопрограмах: «Слово» — Тетяни Теодорович, «Рідний край» — Надії Самуляк, «Ярославів вал» — Миколи Довнича, у прямому ефірі «Незалежности» Бориса Гривачевського.

Тоді ж, з кінця 1991-го, почалася нещадна війна з газетою голови Товариства Павла Мовчана. Обривалися — як у метафоричному, так і в прямому сенсі слова, — телефони. Топилися ощадні рахунки. Ховалася, а то й узагалі зникала пошта. Писалися чорні листи по видавництвах і держкомвидавах. Зупинялися газетні числа. Стонадцять разів усілякими ухвалами-постановами редакцію виселяли-викидали з приміщення: в дощ, у сніг, на мороз (припадало саме на зиму) — там робити газету, там давати чесну просвіту, а саму газету — офіційно — викинути з усіх бібліотек, аби й сліду не було. Власне голова «Просвіти» створив коло себе цілу «сексотну» мережу. І докладалися йому, і доносилися. Олександр Сопронюк не раз і не два ловив за руку за гнилим письмом Мовчанову шпану: уся вона нині при видавничих центрах, по редакціях — при ділі, при посадах. Власне не описати, не переповісти всього того шакального бруду, що його зробив українській газеті «Слово» вічний парламентар Павло Мовчан: жодні служби, вкупі з комунарами й комсомолами, різноманітними судами й прокуратурами навіть близько не стоять біля його діянь.

Саме тоді над газетою «Слово» і Олександром Сопронюком, як її головним редактором, нависли суди і прокуратури. Анатолій Щербатюк, с. Лозовата, на Вінниччині, «Дух крові», («Слово», ч. 4, 1992 р.) — початком районна, Печерська, прокуратура, потому — міська, що на Хрещатику, 36. Ігор Бондар (сьогодні — Ігор Бондар-Терещенко), з Харкова, «І тільки потім усе заступить ніч…», («Слово», ч. 8–9, 1993 р.)… І т.ін.. І т. д., тощо. Окрім того, окремішньо, ще три, натоді з Мушкетиковою, спілкою письменників: Василь Рубан «Мародери», («Слово», ч. 10, 1992 р.) Одне слово — «не так тії вороги, як добрії люде» й іже з ними — а за цим усім — по газеті загалом — шість судових справ — усі з суспільно-політичних мотивів: розмови-допити, пояснення, експертизи, оскарження. На довершення лавинні засуджувальні шквали «їхньої» преси — хіба що чукотське радіо оминуло увагою «Слово» — газету, що твердо й наступально стояла на всьому українському… І була та й зосталась сама собою.

Голова ОУЧР (Об'єднання українців у Чеській Республіці) п. Лідія Райчинець-Затовканюк запропонувала була Ол. Сопронюкові виїхати в Чехію, до Праги (бо вже судові війни аж надто затяглися…), там було б і «Слово», і їхній часопис «Пороги», офіс, авто, власне — нормальне життя й робота. Олександр подякував, але відмовився — не поїхав… Тут усе своє: Сонце, Небо. Вітер…

Того ж таки, 1992 року, в Києві, Олександр Сопронюк з друзями — Сергієм Набокою, Олександром Кривенком, Миколою Княжицьким, Юрком Лукановим, Володимиром Рубаном, іншими знаними журналістами створюють National press club (Національний пресовий клуб)…

Водночас на редакційному ґрунті постає Асоціація «Нова література»… На шпальтах часопису — Євген Пашковський, Євген Пащенко, Ярослав Орос, Михайло Григорів, Василь Рубан, Володимир Цибулько, Сергій Лавренюк, Станіслав Вишенський, Вікторія Стах, Анатолій Щербатюк, Ігор Бондар-Терещенко, Іван Царинний, Юрко Ґудзь, Іван Козаченко, Василь Івашко, Андрій Данченко, Михайло Саченко, Олесь Ульяненко, В'ячеслав Медвідь, Володимир Даниленко, Тарас Кінько, Михайло Бриних, Валерій Ілля… На читацьку авдиторію йдуть: поезія Володимира Цибулька («Майн кайф», «Нєтлєнка»…), публіцистика Анатолія Щербатюка («Мутація моралі», «Феномен прийдешнього», «Загони санації»…), політична публіцистика і філософські есеї Василя Рубана («Убий Шамбару», «Ново-неукраїнці»…), есеї В'ячеслава Медвідя («Ерогенні зони українського елітаризму», «Свобода невдоволення», «Аки обри»…), проза та есеїстка Євгена Пашковського («Осінь для ангела»; «Література як злочин», «Дві війни і один добробут», «Вже скоро в атаку!»…), Ігоря Бондаря-Терещенка («Бидло», «Спокута»…), Олеся Ульяненка («Наказ», «Сталінка»…), Світлани Короненко («Білий Бог», «Мовчу») …

Вперше на шпальтах «Слова», 1992-го року, порушено питання люстрації — в Українській самостійній державі: уже згадуваний тут вище, крутої сили, матеріял Євгена Пашковського — «Література як Злочин», «Слово», ч.6, 1992 р. І заява Асоціяції «Нова література» — «Вони прийшли нас ділити», «Слово», ч.13, 1992 р.

Цього ж, 1992-го, «Слово» юридично розлучилося з Мовчановим відомством, але фізично ще залишалося на Музейному, 8. Було, щоправда, кілька спроб — три-чотири — (Павло Михайлович присилав миротворчі делегації) — аби повернути газету до свого лона. Редакція, одначе, на те не пристала. Ручних холуїв з Олександра Сопронюка і Кузьми Федченка (відповідальний секретар) не вийшло — служити Мовчанові не стали. Лишилися цілі. І вільні.

На шпальтах часопису — поважні матеріали: Ріхард Ваґнер — «Жидівство в музиці», «Слово», ч.3, 1994 р.; історичний публіцист з правого боку Олександер Наріжний — «Нищення українського народу голодом», «Слово», ч.4, 1994 р.; Алєксандр Альохін — «Жидівські та арійські шахи», «Слово», ч. 1, 1995 р. Над газетою знову були насунили судові справи, проте логічний вердикт: Ріхард Ваґнер та Алєксандр Альохін — світові генії, Олександер Наріжний, друкований у «Вістнику» Дмитра Донцова, 1932 р., він виходив поза межами України — а всі автори вже у кращих засвітах, отож, суди відвернули.

…Початком 1995 року газету таки попросили й виселили з приміщення, і вона вже й фізично пішла у вільне плавання. Від серпня цього ж таки 1995 р. Олександр Сопронюк — паралельно зі «Словом» — коментатором на українському радіо — редакція історико-публіцистичних програм творчо-виробничого об'єднання художніх програм, Хрещатик, 26. На першому радійному каналі, суботами, о 14-й годині, веде власну передачу «Шляхи». До слова: усі плівки, аби дати «добро» на ефір, прослуховували перед цим, цензуровано, наживо, керівники об'єднання. Опріч цього, на третьому каналі — четвергами — був з годинною програмою «Ярославів вал». 1997-го, травнем місяцем, за власним бажанням, іде з радіо.

Знову безпосередньо стає до «Слова». Водночас, з кінця 1999-го, — в газеті УРП «Самостійна Україна». Спільно з Левком Лук'яненком, Арсеном Зінченком та Олесем Шевченком у складі її редакційної колегії. Друкується також — «Україна молода», «Літературна Україна», часописі Олександра Кривенка «Політика і культура», Костянтина Родика «Книжник-R»…

2003 року «плотно», з огляду на «вільні» публікації в «Слові», десь на півроку, потрапляє — впритул — під око спецслужб —"слєжка", «наружка», «прослушка». «Топтуни»… Машини… Газета «Слово» тим часом — у приміщенні інституту «Республіка», на столичній вулиці Антоновича, 12-б, з доброї волі її очільника Володимира Чемериса та в редакції «Української газети», що її редагував на Саксаганського університетський товариш Олександра Іван Ольховський.

Цього ж, 2003-го, року не стає поета першої руки Володимира Затуливітра. Спільно з ахітектором Вадимом Бородіним ховають літератора в селі Бучак, Канівського району, що на Черкащині, — де літератор жив останні роки і загинув страшною смертю (чорний отруйний погар). Створюється літературно-мистецький комплекс ім. Володимира Затуливітра і науково-дослідницький центр… Бере безпосередню участь у всіх культурницьких заходах і вечорах пам'яти письменника: в Києві (музеї, творчі спілки), Сумах (університет, гімназії), рідному селі Володимира Івановича — Яблучному, в самому Бучаку (Володимирські читання на могилі, 28 липня, та в день поховання, на Водохреще).

На прийдешнє, в подальшому, таким же дієвим предметним чином, переймається й опікується пам'яттю Юрка Ґудзя, Олеся Ульяненка, Івана Царинного, Ніли Зборовської, Михайла Саченка…

На час Помаранчевої революції — в київському Будинку архітектора, на Грінченка, 7 (майстерня — Олександр Донець, Зоя Донець, кандидат педагогічних наук) — з полком «Червона калина», Тернопільщина. В акціях — Майдан, Адміністрація Президента, окрім того — «помаранчеві» есеї й публіцистика в газеті «Шлях перемоги», ОУН(р).

2005 р. долучається до альманаху «Артанія». В часописі — поезія Олександра Сопронюка, есеї, публіцистика. Знову ж таки — «Україна молода», «Українська літературна газета», «Літературна Україна», «Українське слово», «Друг читача»…

З-під пера Олександра Сопронюка виходять літературні портрети (або ж шкіци до них) українських мистців — Володимира Затуливітра, Юрка Ґудзя, Ніли Зборовської, Івана Царинного, Віктора Шакули, Івана Козаченка, Андрія Данченка, Петра Галича, Вікторії Стах, Оксани Батюк, Мирослави Крат, Наталі Клименко, Петра Мідянки, Василя Портяка, Вадима Бородіна, Ігоря Стратія, Олеся Ульяненка, Олександра Кривенка…

Ґрунтовна публіцистика: про Павла Мовчана. «Стояти!», «Слово», ч. 5. Київ 2003, «Артанія», книга 16, № 3, 2009 р.(до двадцятирічного ювілею часопису); «Лицар українського просвітництва Павло Мовчан: „Зустрітися з Солженіциним побоявся“, „Слово“, ч.1. Київ 2005; „Чужа тінь“. Зрада замінила зраду. Павло Мовчан — як безвічне явище в нинішній безпросвітній Україні», «Слово», ч. 1. Київ 2006. сайт — ORD; про Володимира Яворівського.

2008 року виходить спеціяльний випуск газети «Слово», ґрунтовний матеріял Олександра Сопронюка про Володимира Яворівського, «Блуд», «Слово», ч.1. Київ, 2008; сайт — «Інша література» (www in lit.com.ua)… «Яворівський писака» ч.1, ч.2, ч.3, ч.4 — сайт SLOVO gazeta. live jomal.com.slovo-gazeta.livejournal.com

Окрім того Олександр Сопронюк окремішньо літературно зредагував: книжку Світлани Лелюх (гільдія українських драматургів) — «Коломбіна, П'єро, Арлекін», сім театральних казок", загалом зроблено близько 30 п'єс, ставилися Київ, Харків, Чернівці, Донецьк, Запоріжжя…; поетичну збірку Віталія Бориспольця «Платний пляж на Стіксі–2»; документальну повість Миколи Степаненка «Майже все про смерть В'ячеслава Чорновола». Том 1; мистецьку автобіографічну есеїстику художника Володимира Гарбуза «Космогонія творчости», «Чорнокрил»; мистецький альбом авторства Віталія Солодова та Миколи Волги «Арт-Абетка»; щоденник архітектора Миколи Волги «Добрі люди ще не перевелися!»; Юрій Шепетюк «Найважливіше; поезії», Київ–2008, Видавництво «ЕКО-ВІВАТ»; з Оляною Чередниченко, переклад — «Барон Мюнхаузен» Распе.

2018-го знову редагує і видає «Слово»: в поновленому числі есей Ніли Зборовської «Моя Соломія Павличко», поезія Анни Багряної «Чужомовним киянам», розвідини Мілана Кундери «Порушені заповіти», Літературно-критичний текст Якима Ярема «Мойсей. Поема Івана Франка», п'єса драматургині Світлани Лелюх « Дозорці дитинства», настанови Миколи Білоуса «Чи потрібно дітей учити співати…», матеріяли самого Олександра Сопронюка «Українська реконкіста: Ніла Зборовська» та «Троянський кінь: п'ята колона в Україні»…

Автор поетичних книжок:

1. «Самотній вовк» (Сопронюк О.П. Самотній вовк. Поезії. – К.:Преса України, 2013. – 128 с. ISBN 978-966-472-132-2).[1] Завантажити збірку можна за посиланням: http://artanija.com/sites/default/files/samot-vovk.pdf

2. "Туман" (Сопронюк Олександр. Туман : Поезії. – Вінниця : ТОВ "ТВОРИ", 2020. – 144 с. ISBN 978-966-949-339-2). https://drive.google.com/open?id=1Eu9pTBpQW8GJvqsCd3xfpJWFjSUTYE_u

НАГОРОДИ: Лауреат премії ім. Василя СИМОНЕНКА - Лубни-медіа, в галузі журналістики, як редактор газети "Слово", м.Київ. За вагомий внесок у розвиток української журналістики, об'єктивне висвітлення політичних, культурологічних проблем сьогодення. Восьме січня, 2021 року

Належить: Асоціація українських письменників. Фонд вільних журналістів ім. В'ячеслава Чорновола.

• http://oksamyt.org/2016/10/07/anatolij-shcherbatyuk-manifest-vovka-retsenziya/

1. Анатолій Щербатюк (21 червня 2014). Маніфест вовка (рецензія). Процитовано 25 жовтня 2018.^{[недоступне посилання з липня 2019]}