Суперечка про Сіон

Описуються причини та шлях становлення доктрини «обраного народу». Панування секти левітів та їх вплив на юдеїв.

Близько 500 років до подій 458 р. до Р.Х тобто майже 3000 років тому, настав кінець короткого та нестійкого зв'язку між Юдеєю та Ізраїлем. Народ Ізраїля відкинув юдейську (левітську) доктрину «обраного народу» та пішов іншим шляхом. Тому сучасна назва сіоністської держави Ізраїль, що було засновано в Палестині в 1948 році, — хибна претензія на чуже ім'я.

Описані події, що передували створенню Другого закону, що був створений левітами.

Другий закон був доповнений ще 4 книгами, та був названий Торою, в якій закріпились ідеї «обраного народу» та пов'язаних засад релігійної та расової нетерпимості до інших.

Описана легенда про тріумф юдеїв після програшу Вавилону (у якого в полоні нібито були юдеї) у війні з Персією. Наводиться порівяння з сучасним війнами, коли в ролі Вавилону опинялися по черзі Російська Імперія, Німеччина… а визволителями ставали перський цар Кір, лорд Бальфур, президент Труман, або інший номінальний президет США

Описуються етапи впровадження в дію закона (Другого закону) левітів, зокрема відокремлення від інших завдяки створенню гетто (чисто левітський винахід) та прив'язки до сінагоги, ефективність яких було випробовано в Вавилоні.

В цій главі автор описує процес перекладу юдейських писань на грецьку мову, що згодом отримало назву Старий Заповіт. Метою перекладу було ознайомлення алексадрійських юдеїв, які проживали на території Греції та не володіли мовою левітів… Завдяки цьому «язичники» (неюдеї) змогли ознайомитись з документом, в якому пропагандується їх (неюдеїв) знищення, рабство та панування над ними юдеїв. Без цього існину природу юдаїзму можливо було тільки підозрювати, а переклад став документальним свідоцтвом правильності підозр.

Паралельно з перекладом Закону на грецьку мову, що призвело до ознайомлення з цим документом іншими народами, автор описує події в маленькій країні Юдеї, над якій час від часу змінювалось керівництво персів, греків, і нарешті римлян. За час цих змін, відбувся насильницький перевод ідумеїв в юдаїзм. Це було сталося внаслідок діялності фарисеїв (фанатичні послідовники левіті) які прагнули до необмеженої влади. Ці фарисеї прагнули впровадити дію левітського другого закону у всій його строгості, що передбачало «поголовне знищення» ідумеїв…

Описуються події пов'язані з приходом до влади фарисеїв, які стояли на стророжі спроб відновити зв'язки юдеїв з іншими народами. Завдяки їх зусиллям вносились доповнення до Закону. Фарисаями була започаткована система «шпигунів серед шпигунів» тобто суспільство того часу інснувало на страху та взаємних підозрах (що в далекому майбутньому було використано в побудові комуністичного режиму в СРСР).

В главі дискутується вчення Ісуса Христа, що стали прямою загрозою дії Закону левітів, який оберігали юдеї. Христос знав, що і Він, і будь хто інший, хто викриває суть фарисеїв буде вбитий. Що і сталося врешті решт. Фактичне керівництво Сінедріоном належало фарисеям, і вони піддали Ісуса тому, що в наші дні ми би назвали «єврейським судом», або більш відповідним «народним судом»: Ісус був заарештований натовпом, звинувачений трибуналом, який не мав законої влади та засуджений на смерть згідно з брехливими свідченнями підставних свідків.Багряниця, тростину як скіпетр, терновий вінок та глузливе звертання: тільки фарисейська збочена уява могла придумати всі ці знущання, які в наш час підкреслюють велич перемоги та приниження переможених.

Через кілька десятиліть по смерті Ісуса Христа повторився добре знайомий нам з історії парадокс: катастрофа Юдеї обернулася тріумфом фарисеїв, зробивши їх панами над усім єврейством. Наполігши на вбивстві Христа, вони позбулися «пророка і мрійника», що загрожував знищити їх «Закон». Сама Юдея проіснувала після цього недовго, але за цей час фарисеї позбулися й усіх суперників у боротьбі за владу в рамках цього Закону.

В главі наводяться дії фарисеїв щодо перетлумачення «Закону», пристосовуючи його для протидії християнству, рух якого набирав обертів. «Обраному народу», необхідно було показати, що ніби все відбувається, і як би неприродно це не здавалося на перший погляд, фарисеї перекручували все так, що це ніби було виконанням обіцянок Єгови для «обраних». Фарисеї в Ямніі знову послалися на відомі, нібито, їм одним усні таємниці Бога які той передав на горі Синай, знову почавши перекроювати «закони та приписи», щоб пристосувати їх до нового ворога — християнства. Таким було походження Талмуду, що являє собою по суті антихристиянське доповнення до Тори.

В главі наводяться факти про посилення соціальної ізоляції євреїв. Книжники в Ямніі сумлінно розширювали павутину «закону» з його нескінченними правилами, з яких жоден єврей не міг більше вирватися без вельми сумних для себе наслідків. Таким шляхом було досягнуто щось майже неможливе: протягом 17-ти століть розсіяний по всьому світу народ був вихований в соціальній ізоляції від решти людства і підготовлений для своєї руйнівної місії в 20-му столітті християнської ери.

В главі наводяться факти діяльності талмудистського уряду протягом 600 років в Ямнії, Уше та Сурі. Коротко наводяться причини переїзду цих діячів до Європи, внаслідок завоювань арабів — законних власників цієї території, які жили там близько 2000 років до того, як на ній з'явились юдейські племена. Талмудистський уряд пересилився до Іспанії де панували маври, та змогли домовитись з останніми про свою владу. Тому для іспанців вигляд завойовника все більше і більше нагадував єврея, і все менше і менше мавра. Завойовниками були маври, але влада перейшла в єврейські руки. На очах усього світу відбувалося одне і те ж, спочатку у Вавилоні, потім в Іспанії, а в останні століття той же повторюється і в великих країнах Заходу (напр. США, Франція). Це продовжувалось протягом 800 років, до 1492, коли внаслідок повстань іспанці звільнились від маврів, та відповідно від єврейського іга. Талмудистський уряд переїздить декілька раз та остаточно знаходить новий центр в східній Європі в 16 ст. На той час на тій території проживала велика кількість хазар — народу тюрсько-татарського походження, які в 7 ст. н. е. перейшли в юдаїзм, та який потім нарекли «східними євреями», які власне не мали до них ні якого відношення.

Коротко наводиться історія створення Талмуду, який був найбільшим авторитетом для євреїв, згідно з Єврейською енциклопедією. Все, що могло трапитися в житті єврея регулювалось Талмудом. Талмуд став продовженням Другого закону, про що свідчать його положення:

• Єврей, який продав землю неєврею, яка межує з землею іншого єврея підлягає відлученню;
• Неєврей не може бути свідком в карній або іншій судовій справі, оскільки його свідчення не заслуговують такої довіри, як свідчення єврея;
• Єврей, який свідчить проти іншого єврея в суді повинен бути відлучений;
• Секс з неєврейкою не є прелюбодійством, оскільки «…у язичників вінчання не є законним, тому такі жінки не є дружинами» тощо…

Гетто — це логічна необхідність, яку диктував Талмуд, та завдяки чому стало можливим втілення законів Талмуду, оскільки сіоністський керівниками було набагато легше керувати єврейськими масами в закритій зоні, так зокрема в 1412 р., за подання євреїв, гетто були затверджені законом по всій Португалії. Схожа тенденція прослідковувалась по всій Європі. Тому, гетто — це не «зона відчуження» та дискримінації створена неєвреями для євреїв, що почало активно прогандовуватись в 20 ст. До чого призвело Гетто:

• Неєвреї не могли бути сусідами євреїв — тобто продати землю або житло в середині Гетто можна було тільки своїм
• Всередині закритого суспільства можна легко пропагандувати будь-які ідеї

Єврейські общини жили в гетто під контролем талмудистського режиму, що діяв методами прямого терору: була вироблена система спостереження і донощиків, прокльонів, відлучення і смертної кари. Система таємної поліції і концтаборів, створена згодом комуністами, явно будувалася за цією моделлю, добре знайомої її талмудистським організаторам. Описується також історія Саббатая Цеві, особи, яка оголосила 1666 роком Месії, роздав своїм друзям корони всього світу та виступив до Константинополю, з метою зміщення турецького султану. Через це, євреї всього світу почали розпродавати своє майно та готуватись до повернення та початку панування над світом.

Глава починається посиланням на єврейського письменника Мориса Самюєля, який написав: «Ми євреї — руйнівники, і завжди будемо руйнівниками…. і щоб не робили інші народи, їх дії ніколи не будуть відповідати ні нашим потребам, ні нашим вимогам». Також проводиться аналіз того, що вся історія людства показується євреями лише таким чином, що руйнування є лише одним єдиним виходом для виконання юдейського Закону та остаточного панування євреїв.

Наполеон був першим, хто спробував захопити Палестину та віддати її євреям, проте ця ідея не була втілена в життя через англійське керівництво, яке на той час євреїв не підтримувало. У 1804 році Наполеон став імператором, а в 1806 року єврейське питання у Франції набуло такого значення, що він зробив другу спробу до його вирішення, цього разу зовсім іншим методом. Після невдачі відновлення «стародавнього Єрусалиму», іншими словами, єврейської нації, він зажадав тепер, щоб євреї зробили вибір між існуванням, як окрема нація, і злиттям з народом, в середовищі якого вони жили (тобто французами).

Д.Рід аналізує сіонізм та комунізм як дві нерозривні ідеї. Перша — ставить за мету об'єднання євреїв в усьому світі, тоді як друга — знищення самого поняття нація серед всіх неєвреїв. Здвалося б різні речі? Але насправді сіонізм та комунізм — антагоністи, що йшли в 19-20 ст. паралельними шляхами, про що свідчать численні історичні факти, наведені Д.Рідом.

У 1786 р. уряд Баварії захопив папери Адама Вейсгаупта, який був членом таємної організації якогось Орден Ілюмінатів та опублікувало їх в 1787 р. Був виявлений план світової революції та розкрита діяльність потужної організація, члени якої займали високі посади в державному апараті. З того моменту не залишалося сумнівів в тому, що у всіх країнах, у всіх класах суспільства діяли люди, об'єднані метою руйнування всіх законних урядів і всіх релігій. Після викриття змовники пішли в підпілля, однак організація вижила, продовжуючи свою діяльність і вийшовши знову на поверхню через півтора століття в 1917 році. З тих пір вона діє відкрито, як світова організація комунізму, не приховуючи своїх цілей, розкритих баварським урядом у 1786 році. В цій главі Д.Рід проводить аналіз подій, які відбувалися в 19-20 ст, згідно з даними паперів Вейсгаупта.

Бенджамін Дізраелі, майбутній лорд Біконсфілд, неодноразово застерігав християнський світ про загрозу світової революції. Як і де Люше, Олександр Гамільтон і Едмунд Берк за півстоліття до нього, він бачив, що існує «план» революції та визначив євреїв, як її організаторів. Сторіччя, що минув з часу його застережень, довело його правоту; які б не були її витоки: світова революція керувалася в середині 19-го століття євреями і продовжувала керуватися ними принаймні до 1920-х років. На думку Д.Ріда це продовжується і до 1956 р., та має тенденції на продовження в майбутньому.

Приводиться аналіз історії та визначаються керівники революції — східноєвропейські євреї ашкеназі, тоді як західноєвропейські євреї сефарди виступали проти цього. Що доводиться, принаймні національним складом комуністичних керівників, більшість яких були євреями.

Історія Генрі Монка та пов'язані з ним події описані в цій главі. Ця особа читаючи та перечитуючи Старий Заповіт побачила шифр та стала одрежимою ідеями левітського Закону, яким Старий Завіт був пронизаний. Тобто «обраний народ» і т.д. Монк настільки був цим одержимий, що навіть ходив до А.Лінкольна, президента США.

Описується виникнення сіонізму, як відповіді східноєвропейських євреїв Росії на емансипацію західних євреїв. Багато посилань Д.Рід робить на книгу Хаїма Вайцмана, першого президента Ізраїлю.

Описується роль Теодора Герцля в розбудові сіонізму та пов'язані з цим події. Одна з цитат цього діяча, яка наводиться в книзі: «…нам повинні бути надані суверенні права над достатньо великою частиною земної кулі, для задоволення потреб нації…» (які саме права Герцль не уточнював, а також не вказував на конкретну територію).

Завдяки Герцлю в 1897 було проведено всесвітній з'їзд євреїв, на якому було проголошено про створення «Всесвітньої сіоністської Організації», яка проголосила євреїв окремою нацією.

Метою Герцля було створення сіоністкьої держави, задял чого він оббивав пороги царів та прем'єр-міністрів по всій Європі. Результатом цих потуг, була пропозиція створити єврейську державу в африканській країні Уганді — в той час колонії Великої Британії. Про що Герцль доповів на 6-му конгресі Всесвітньої сіоністської Організації. Проте, 295 делегатів проголосували за прийняття цієї пропозиції, але 175 — проти, переважну більшість яких були євреями з Російської Імперії, які в подальшому наклали на Герцля прокляття: вони розпростерлись на підлозі, як це робиться при оплакування загиблих або при руйнуванні синагоги та назвали Герцля зрадником.

Сіоністський документ з покроковим описанням захоплення влади євреями та подальшими діями. Проводиться аналіз цього документу та наслідки його дії за описаний проміжок часу. Станом на 2012 рік, ідеї цих протоколів активно впроваджуються в усіх розвинених країнах.

Описується роль Артура Бальфура — прем'єр-міністра Великої Британії 1902–1905 рр, який одним з першим захопився сіонізмом та проблемою переселення російських євреїв (права яких нібито притісняли в Російській Імперії) до Палестини та зв'язок з першою світовою війною.

Едвард Мандель Хауз — сірий кардінал, прихильник сіонізму та головний радник американського президента Вудро Вільсона. Фактичний керівник США того часу, про що свідчать докази Д.Ріда.

Завдяки численним впливам, переважанню сіоністів в парламенті, великі армійські сили Англії були кинуні на нікому не потрібну територію Палестини. В главі описуються події, що передували захопленню Палестини англійцями, політики, які цьому сприяли та військові, які намагались чинити опір.

Описані події та наслідки 1917 року, коли США та Велика Британія були втягнуті в сіонізм однією групою євреїв, результатом чого стало оприлюднення Декларації Бальфура (згідно з якою Велика Британія повинна була створити національний притулок євреям), тоді як інша група також досягла своєї мети — знищення Російської Імперії та побудови комуністичної держави.

Описані події та наслідки революції 1917 року в Російській Імперії та зв'язок з сіонізмом — переважна більшість червоного керівництва, включаючи душогубів ЧК були євреями. Масові вбивства тих років мають відбиток талмудистської помсти язичникам: наприклад, в серпні 1918 року студент-єврей Канегиссер застрелив чекіста-єврея Урицького, після чого єврей Якоб Петерс — голова петроградської ЧК наказав почати масовий терор проти росіян, автор посилається на київську ЧК, де серед 25 керівників, 23 були євреями — в результаті діяльності яких були численні зґвалтування, тортури та вбивства в підвалах Жовтневого палацу в Києві.

• Вбивство царської сім'ї — виконано євреями-сіоністами; один з членів розстрільної бригади залишив надпис нім. Belzasar ward aber in selbiger Nacht Von seinen Knechten umgebracht, чим пов'язав розстріл Романових з «законом» Тори-Талмуду, та продемонстрував потомству виконання цього закону як ідеального втілення єврейської помсти, в тому форматі, якого вимагали давні закони левітів. Ці рядки написані німецькою та пародіювали рядки німецько-єврейського поета Генріха Гейне про смерть Валтасара, яка нібито мала місце як кара за Юду.

Описана політична ситуація та роль сіоністів після першої світової війни. Діяльність та передумови «Ліги націй» — прототипу ООН, та свого роду «світового уряду». Під прикриттям Ліги націй, англійські війська були використані як охоронці сіоністів, які прагнули захопити Палестину.

Історія Лорда Норткліффа — одного з власників газети Таймс, патріота Англії та антисіоніста (був одним з ініціаторів розслідування справи щодо Протоколів сіонських мудреців). За свою позицію був оголошений божевільним невідомим лікарем з Женеви, завдяки чому його відсторонили від справ, та впливу на найвідомішу газету світу. Таймс після цього став повністю підконтрольний сіоністам.

Описані події створення так званого, важко перекладного поняття єврейського дому (англ. national home,) в Палестині під прикриттям англійських військ. Що викликало протести серед корінного населення, яке знало про «закон левітів», та те що він принесе арабам. Потім це підтвердилось різаниною в Дейр-Ясіні.

В цьому розділі книги, др. Рід аналізує публікації 1930 років в світовій пресі в газеті Таймс зокрема, стосовно фігури Гітлера та перших ознак нової війни та репресії проти населення. Рід зазначає, що незважаючи на повідомлення журналістів з Берліна, в міжнародній пресі ці ознаки не висвітлювались. Репресії в нацистській Німеччині мали загальний характер та не були направлені суто проти євреїв — тобто мали однакові риси по відношенню до всіх представників різних націй.

В главі описані події напередодні другої світової війни та під час неї у вищих ешелонах влади в США та Великої Британії в контексті єврейського питання. Зокрема, Д. Рід наводить дані, згідно з якими для американських сіоністів було невигідним примирення між Гітлером та євреями в 1938 році.

В даній главі мова йде про 1938 рік, коли було проголошено розділ Палестини, та який був одним з найкривавішим роком для палестинців: під час заворушень було вбито 1500 арабів, що протестували проти розділення країни. Комісії з Великої Британії та США змінювали одна одну, проте як розділити немовля (Палестину), не вбивши його так і не було вирішено. Проте погром євреїв, що почався в 1938 році в Німеччині після вбивства радника фон Рата в Парижі, був використаний сіоністами для нової хвилі анти-арабської агітації, що призвела вже до погромів арабів в Палестині. У зв'язку з цими подіями, Невілл Чемберлен організував конференцію, на яку крім сіоністів були запрошені араби. В результаті конференції було створену так звану Білу книгу — своєрідний закон, згідно з яким британці зобов'язались створити протягом десяти років незалежну Палестинську державу та закінчити управління Палестиною за мандатом. Це означало рівноправний поділ влади між арабами та євреєями, обмеження скупки земель та кількосі емігрантів останніми. Виконання умов Білої книги дало би мир, але не дало б можливості створити Ізраїль, що ніяк не влаштовувало сіоністів.

В даній главі Рід наводить факти, згідно з якими Вайцманом активно лобіювалось питання озброєння сіоністів за рахунок США та Великої Британії з метою їх захисту від коріного населення Палестини — арабів. Дана позиція активно підтримувалась, незважаючи на загальний дефіцит зброї в регулярних військах, які воювали на фронтах Другої світової війни.

В главі дискутується вплив сіоністів в США, зокрема за допомогою анти-диффамаційної ліги — що являє собою свого роду таємний поліцейський апарат, лише без права арештів. Крім того, сіоністи змогли поширити свій вплив на всі гілки влади, навіть на президента, що можна побачити навіть в наші дні 21 століття.[2][3]

В главі описуються радянсько-американські стосунки: передача США значних військових даних та військових ресурсів (в тому числі для створення бази ядерної зброї) СРСР, що відбулось під тиском з боку сіоністів в США.

Автор дискутує питання честі, певного кодексу, при веденні військових дій, що панували в Європі до Другої світової війни, але які змінились не без впливу сіоністів. Одним з прикладом, є страта військових генералів Третього Рейху, яка відбулась в Єврейський День Спокути, 16 жовтня 1946 року. Також згадується післявоєнні події в Німеччині, коли озброєні єврейські чоловіки невеликими групами роз'їзжали по країні та ґвалтували жінок, в тому числі пенсіонерок, грабували та вбивали.

Рід описує події створення Ізраїля, окремо згадує тероризм євреїв — різанину в селі Дейр-Ясіні, де було жорстоко вбито все населення, включаючи жінок та дітей.

В даній главі книги Рід дискутує про роль ООН як світового уряду, яким керують сіоністи.