Українська термінологія

Історія

Якщо розглядати найдавніші офіційно-ділові пам'ятки давньоруської мови, то можна виділити правові документи руського періоду, зокрема «першу відому нам відому пам'ятку [південно-]руського законодавства» (за І. Франком[1]) — Статут (устав) Володимира і договори Русі з Візантією X сторіччя, які свідчать про «високий рівень права Руської держави»[2]. Однак, писемна давньоруська мова існувала на основі церковнослов'янської, а зв'язки з живими місцевими діалектами були незначні, тому прямим і беззаперечним предком української мови вважають староукраїнську (старобілоруську, руську, литовську) мову, яка сформувалася у XIV столітті.

Перший друкований український словник, «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє», видав Памво Беринда 1627 року.

Важливу роль у поширенні наукових знань в Україні відіграли Острозький культурно-освітній центр; братські школи, що виникали в ХVІ–ХVІІ ст. у Львові, Бересті, Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Кременці та інших містах; Київський культурно-освітній центр (Братська школа — з 1615 р., Києво-Могилянська колегія — з 1632 р.)[3].

У 1873 р. у Львові засновано Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке з 1892 р. стає першим українським науковим центром на зразок європейських академій. Термінологи НТШ мали різні погляди на розвиток української термі­но­логії, тому виокремились такі дві групи науковців: 1) прихильники терміно­творення в дусі народної мови, на її основі й за її законами (В. Левицький, І. Пу­люй, І. Верхратський, І. Кандяк, Р. Цегельський); 2) симпатики запровад­жен­ня в українську мову інтернаціональної термінології (І. Горбачевський, С. Рудницький, М. Вікул, А. Семенцов)[3].

Українське мовознавство, зокрема термінологія, за висловом українського термінолога А. Вовка (США), пережило «золоте десяти­річчя» (1921—1931), маючи державну підтримку (політика «коренізації»), свободу дій у вдосконаленні термінології й загальновизнаність праць (адже правопис 1928 року сформовано на основі компромісу мовознавців із УСРР і Галичини). Інститут української наукової мови ВУАН структурно поділявся на шість відділів: природничий, сільськогосподарський, соціально-економічний, технічний, мистецький і правничий[3].

Після підписання Угоди з Державним видавництвом України на укладання 34-х термінологічних словників у штаті Інституту працювали керівник (Г.Холодний), 12 редакторів, 6 технічних працівників; позаштатних працівників було 223 особи (станом на 1 листопада 1928 р.), серед них – 3 академіки, 44 професори, 40 викладачів вищої школи, 6 директорів наукових установ. За два роки було укладено й видано 24 словники з різних галузей науки, техніки й культури[4].

У 1930-х роках розпочалось переслідування українських мовознавців. Ліквідовано Інститут української наукової мови. Програмними для репресій статтями «На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті» А. Хвилі та «Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння» О. Фінкеля[3]. Через значні відмінності від російської та міжнародної термінології виходили розгромні статті як-от «Проти націоналізму в математичній термінології» (1934)[5] та інші. Було заборонено більшість словників 1921—1932 років, впроваджено новий правопис, який наблизив українську мову до російської.

Див. також

Примітки
  1. http://elib.nplu.org/view.html?&id=7760, с. 30-31
  2. https://archive.org/details/Monuments_of_Law_of_Kievan_State_Zimin/page/n17
  3. Базікина Н. Ю., Огурецька Н. П. Історія та сучасні проблеми української термінології
  4. https://kpi.ua/914-17
  5. http://movahistory.org.ua/wiki/Математичний_термінологічний_бюлетень._Передмова

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.