Український правопис 1933 року

На 1920-ті роки припав розквіт українського мовознавства, проведено значну роботу з унормування української літературної мови, наукової термінології, словників. Робота науковців відзначилася виданням Українського правопису 1928 року, що вперше став офіційним та уніфікованим для всієї України. Побачили світ Академічний російсько-український словник за ред. Агатангела Кримського. Проте кодифікація 1928—1929 років, що поєднувала в одному правописному кодексі наддніпрянську і наддністрянську мовні норми, виявилася незадовільною за тих політичних обставин[1] і потребувала змін.

Але на початку 1930-х на Україну накочується хвиля тотального планового зросійщення, що відбувалося під гаслами боротьби з українським націоналізмом.

«Нова доба» радянської політики в стосунку до української культури, а також і до мови розпочалася після постанови ЦК ВКП(б) 3 квітня 1932 року «Про придушення націоналізму в Україні» й запровадження в усьому комуністичних ідей. Аби це зробити, в Україну послали Павла Постишева, що й прибув до столиці, м. Харкова, у січні 1933 р. Він ґвалтом чистив Україну від «націоналістів». 7 липня 1933 р. учинив самогубство Микола Скрипник, не витерпівши цькувань. Репресовано членів президії Правописної комісії Всеволода Ганцова, А. Приходька, С. Пилипенка (Олексу Синявського й А. Кримського репресували пізніше). У правописі шукали «націоналістичного шкідництва», потрібного для боротьби з українським національним відродженням.

Руйнувати та спиняти розквіт української мови взагалі, а літературної зокрема, більшовики взялися спочатку чужими руками — за це взявся був Андрій Хвиля (справжнє прізвище Олінтер) та Н. Каганович. Вони власне перші вчинили галас, ніби в українському мовознавстві — буржуазно-шовіністична шкідницька метода, що й закріпив А. Хвиля своєю сумної пам'яті книжкою «Викорінити, знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті», Харків, 1933 р.[2], друковано 15.000 примірників[3].

А. Хвиля, голова новоствореної 1933 р. Правописної комісії при Народному Комісаріаті освіти, твердив:

«Правопис, ухвалений М. Скрипником 6 вересня 1928 р., скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами <…>. Комісія, створена при НКО, переглянула „Український правопис“ <…>. Основні виправлення стосувалися ліквідації всіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар'єр між українською та російською мовами <…>. Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України».

Без жодних дискусій, конференцій зазначена Комісія «переробила» й 1933 р. видала нові правила. З абетки викинуто літеру ґ, докорінно змінено правопис іншомовних слів, внесено зміни в парадигми відмінюваних лексем. У правила внесено близько 126 поправок, повністю змінено розділ про правопис іншомовних слів. Нові правописні правила опубліковано спочатку в журналі «Політехнічна освіта» (933, № 6), наприкінці 1933 р. вони вийшли окремою книжкою «Український правопис».

Зі звинуваченням у вбитті клину між російською й українською мовними практиками:

• Усунуто форми двоїни (дві книзі, три вербі, чотири хаті, дві руці та ін.).
• Скасовано вжиток знахідного відмінка в формах: бачу молодиці, веду хлопці, дивлюся на піонерки.
• З паралельно вживаних форм бабів і баб, хатів і хат, губів і губ, статтів і статей залишено лише найближчі до російського варіанта.
• З паралельних словотвірних варіантів становисько — становище, огнисько — огнище, гноїсько — гноїще надано перевагу утворенням з наростком (суфіксом) -ище.
• Паралельні форми давального й місцевого відмінків однини іменників другої відміни святові — святу, серцеві — серцю, сонцеві — сонцю, у русі — у рухові обмежено формами на -у(ю), спільними з російськими.
• Чергування префіксів (прийменників) з — с перед глухими приголосними к, п, т, х було поширено на ф:

• Напис іншомовних слів бакханка, барбаризм за латинським зразком повернуто до східноукраїнських варіантів, вироблених під упливом церковнослов'янської та російської мови: вакханка, варваризм, також як і претенсія, іхтіосавр, бронтосавр (взаконено претензія, іхтіозавр, бронтозавр), радіюс, консиліюм, медіюм, Маріюпіль (взаконено радіус, консиліум, медіум, Маріуполь)[4].
• Спрощено вжиток закінчень давального відмінка однини чоловічого роду (-ові, -еві/-єві). Згідно з попереднім правописом в іменниках чоловічого роду слід було вживати закінчень -ові, -еві/-єві, а вжиток закінчення -у/-ю обмежено. Подальші реформи спростили й узагальнили вжиток цих форм, надаючи перевагу аналогічному російському закінченню -у/-ю.
• Усталено тверде написання низки прикметників:

• Закінчення -и в родовому відмінку однини для іменників жіночого роду зі двома приголосними на кінці основи було замінено на -і, що збігалося з історичним розвитком української мови (Шевельов[5]):

• Узгоджено з етимологією написання голосних, що чергуються:

• У непрямих відмінках українські прізвища дістали нових закінчень:

• Упорядковано географічні назви. Відповідно до правопису 1928 року назви міст треба було передавати «на письмі в їх народно-історичній формі» (§ 81), а правопис 1933 року вимагає передавати так, «як прийнято їх радянськими державними органами» (§ 89):

Назви міст стали кінчатися на -ськ, -цьк (а не -ське, -цьке): Волочинське, Старобільське, Пинське, Зінов'ївське, Луцьке і т. ін.

Відмінювати стали такі назви як іменники: із Старобільська, під Волочинськом, а не як прикметники: із Старобільського, під Волочинським.

Прикметники, утворені від назов міст перемиський, радомиський, обернуто на перемишльський, радомишльський.

• Практиковано уникання іменників у тих випадках, коли вони не повторюють російського вживання: прийменник до у парах до школи, до Києва послідовно замінювано на прийменник у — у школу, у Київ.
• Зникли з ужитку в УРСР конструкції з неособовими дієприкметниками: випуск машин припинено, злочинця затримано; натомість процвітає суржикування: випуск машин припинений, злочинець затриманий.
• Штучно розділено прикметник дружній на два прикметники: дружний та дружній, різницю між ним можна встановити, лише зіставивши їх з російськими відповідниками дружный і дружественный. Ту ж операцію пророблено й зі словом багатир. З одного слова штучно зроблено два: багатир (багатий) та богатир (витязь, лицар, герой).
• Запровадження нової, скопійованої з російської, термінології в усіх галузях знання:

• Стандартизовано імена людей відповідно до східноукраїнської традиції:

• Оскільки з алфавіту було вилучено літеру ґ, іншомовні власні назви з h і g почали подавати тільки однією літерою г, незалежно від вимови (§ 76):

• Лексику зі грецької мови з літерою θ (кирилична фіта) змінили за східноукраїнським зразком:

• Звукосполучення ія в чужомовних словах, затверджене правописом 1928 року, замінено на поширене в тогочасній практиці іа[6]:

• Німецький дифтонг еі, що звучить як ай, дістав традиційного написання ей:

• У запозичених словах з м'яким л стверджено східноукраїнську вимову л[7]:

• Упорядковано правопис іншомовних слів:

• Унормовано наголоси:

Після фізичної розправи з мовознавцями термінологічна справа зазнала чергового удару. Створено спеціальні бригади, що переглядали словники й вилучали «націоналістичні» слова, терміни; насильницькими методами усю термінологію (технічну, наукову) приведено в повну відповідність до російської. Навіть у мовознавстві впроваджено російську граматичну термінологію, відкидаючи весь здобуток українських учених.

«Правописна» реформа насправді перетворилася на боротьбу з самобутніми й оригінальними рисами української мови. Для цього борець з «націоналізмом» у мовознавстві Андрій Хвиля, сам репресований згодом за націоналізм, висував такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

• припинити негайно видання всіх словників;
• переглянути словники й усю термінологію;
• провести уніфікацію технічної термінології з тією термінологією, що є в Радянському Союзі й уживана й на Україні;
• переглянути кадри на мовному фронті й вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;
• переглянути правопис.

Українську лексику поставлено в залежність від російської, йшло планомірне усунення питомої української лексики й заміна її російською. Наприклад:

Питоме українське слово закотистий (закотистий комір) вилучено зі словників і запроваджено слова відкладний (відкладний комір), бо воно повторює російську форму отложной (отложной воротник).

Коли було репресовано укладачів Правопису 1933, в обставинах страху й мовного хаосу всі періодичні видання, а також видавництва в УРСР регулярно діставали від провідного партійного видання «Комуніст» списки слів, яких треба було уникати.

Точнісінько таку саму мовну політику застосовано й до білоруської мови. Так само 1933 року впроваджено новий білоруський правопис — «наркомівку», до білоруської мови впроваджено близько 30 фонетичних і морфологічних особливостей, живцем узятих з російської мови. Розпочалось активне зросійщення білоруської лексики шляхом скеровування лексикографічної практики[4].

Хвиля, А., ред. (1933). Український правопис. Харків: Радянська школа. (Альтернативне посилання: .)

• Лінгвоцид
• Наркомівка
• Русифікація України
• Хронологія заборон української мови
• Українська національна комісія з питань правопису
• Харківський правопис
• Український правопис 1960 року
• Проєкт правопису 1999
• Історія української мови
• Desiderata в справі нашого правопису

• Караванський С. Секрети української мови. Науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та занедбаної української лексики. — К. : УКСП «Кобза», 1994. — 152 с. — ISBN 5-87274-051-4.
• Німчук В. Проблеми українського правопису в XX ст.
• Огієнко І. Історія української літературної мови. — Київ, 2001. — (Перше видання — Вінніпег, 1949).
• Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали / за ред. Л. Масенко. — К. : Києво-Могилянська академія, 2005. — 399 с. — ISBN 966-518-314-1.

• 1933 ій рік в історії української мови
• Мовознавчі репресії 1933 року