Холодноламкість

Холоднола́мкість (англ. cold brittleness, нім. Kaltsprödigkeit f, Kaltbrüchigkeit f, пол. kruchość na zimno, рос. хладноломкость) — це здатність металів і сплавів проявляти крихкість, внаслідок зниження температури[1].

Для забезпечення надійної роботи навантажених деталей сплави, з яких вони виготовлені, повинні перебувати у в'язкому стані. Це означає, що ці деталі можуть експлуатуватися лише в температурному інтервалі, вищому від температурного діапазону, в якому матеріал деталі переходить з в'язкого стану в крихкий. Цей перехід характеризують критичною температурою крихкості Т_кр. ЇЇ переважно визначають за кривими залежності від температури випробувань ударної в'язкості чи частки в'язкого складника у зламах зразків як температуру, за якої:

• ударна в'язкість сягає малих значень (25-35 Дж/см²);

• частка в'язкого складника у зламі становить 50%.

Критична температура крихкості металів та сплавів залежить насамперед від структури та хімічного складу. Так, найчутливішими до холодноламкості є метали й сплави з об'ємноцентрованою кристалічною ґраткою (типу А1). У сталях вона зменшується зі зменшенням вмісту шкідливих домішок (Сульфуру, Фосфору, Арсену), легувальних елементів, особливо Силіцію, Манґану, збільшенням вмісту Ніколу[2], подрібненням зерна, підвищенням температури відпуску тощо. Тому, наприклад, деталі зі сталі 18Х2Н4ВА (~ 4% Ніколу) після гартування й високотемпературного відпуску можна експлуатувати в умовах охолодження до температури −120 °C, натомість деталі зі сталі 18ХГТ — після гартування й низькотемпературного відпуску лише до −30 °C.

На значення критичної температури крихкості впливають також умови деформування (тип навантаження, що створює певний напружений стан, швидкість і циклічність деформування), розмір та стан поверхні виробу, зовнішнє середовище.