Хіоніти

Припускають, що цей народ звався х'яона (згаданий в «Авесті»). За іншою теорією (К.Макартні) хіоніти або хіони є спотвореною в согдійській або середньоперсій мові назви хунну (сюнну).

До тепер точаться дискусії щодо походження хіонітів. Існують різні гіпотези. За однією (Л.Гумілев), вони є давньоіранським народом (відносять до алано-сарматських племен), за іншою були частиною державності хунну, рушивши після поразок останніх на захід. Тому припускають монгольське або тюркське походження хіонітів, або навіть спорідненість з єнісейськими народностями (Е.Пуллібленк). В розвиток цією теорії хіонітів вважаються порідненими в ефталітами та алхон-гуннами (К.Іностранцев). За однією з версій група ефталітів, відомих як уари, поєдналася з частиною хіонітв, прибувши до Європи під ім'ям аварів.

Ще одні дослідники (С.Толстов) пов'язують хіонітів з культурою болотних городищ біля Аральського моря і річки Сирдар'я або Джетиасарською культурою. Втім можливо хіоніти були сусідами останньої, а самі мешкали або співмешкали в болотних городищах Янгікент, Куюк-кала, Кескен, Дженд, Асанас. Втім населення городищ у VI ст. н. е. здебільшого мігрувало на захід і північ. З огляду на це припускають, що хіоніти були конфедерацією численних племен, що згодом поділилися. Північна частина стала основою іменьківської й турбаслинської культур Південного Уралу (Б.Муратов).

За сучасною гіпотезою (Аш-Шахбазі) припускають, що хіоніти спочатку були гуннським народом, який змішався з іранськими племенами в Трансоксіані та Бактрії, де прийняли согдійсько-бактрійську мову та культуру.

У «Переказі про сина Зарера», хіоніти згадуються як вороги царя Віштаспи. Втім можливо вони увійшли до переліку ворогів останньої завдяки пізнішим переписувачам. Найобґрунтованішою є наступний виклад історії хіонітів. Це було велика група племен, що входила до союзу хунну. Після поразки останніх у I ст. н. е. від імперії Хань разом з іншими групами північних хунну рушили на захід, де між озерами Балхаш і Арал було засновано державу Юебань.

Ймовірно саме в цей час хіоніти (як частина племені чубань) зайняло простір біля Сирдар'ї, де нещодавно було засновано болотні городища. Разом з тим є згадки про існування 4 орд (груп) хіонітів, що охоплювали землі від Тань-Шаня до Аралу. Ними були «блакитна» або східна (в районі Тянь-Шаня, Семиріччя й Балхашу), «чорна» або північна (за Сирдар'єю), «біла» або західна, відома як ефталіти (біля Аральськго моря) та «червона» або південна, знана в подальшому як кідарити й алхон-гунни (на південь від Амудар'ї). Таким чином, китайська назва держави Юебань співвідноситься зантичною назвою хіонітів.

У III ст. західні хіоніти підійшли до північносхідного кордону Сасанідської держави. У 1-й пол. IV ст., коли внаслідок внутрішних повстань Юебань фактично розкололася, орди західнних хіонітів (ефталіти, кідарити і алхон-гунни) створити нову конфедерацію племен, яку намагалися активно розширювати.

Про хіонітів у 356 році згадує Амміан Марцеллін, вказуючи, що ті були тривалий час ворогами Персії. При цьому діяли спільно з кушанами (частиною тохарів). Наприкінці 350-х років шахиншах Шапур II переможно завершив війну на східних кордонах Персії, уклав військовий союз з хіонітами. Останні в кампанії 363 року були союзниками персів проти римського імператора Юліана II. Водночас хіоніти близько 360 року підкорили аланів між річкаи Урал і Волга.

В наступні роки в джерелах поступово зникає назва хіонітів, а застосовують назви членів конфедерації — ефталітів, алхон-гуннів та кідаритів. Саме вони до V ст. знову стають небезпечними ворогами Персії. 365 року знищують васальну перську Державу кушаншахів. Томучасто в перських джерелах змішують правителів усіх трьох племенних груп. Втім остаточний розпад конфедерації хіонітів відбувається у 449 році після знищення східних хіонітів (Юебані) телєськими племенами. При цьому посилюється конкуренція в середині західних хіонітів, внаслідок чого кідарити, алхон-гуни й ефталіти стають суперниками. З цього часу утворення хіонітів та їх назва остаточно зникає.

Ймовірно серед племен хіонітів не було єдиного вірування, але більшість належало до рзновидів анімізму та шаманізму. Згодом серед знаті набуло прихильність буддизм й маніхейство.

• Левина Л. М. Этнокультурная история Восточного Приаралья. М., 1996.
• Вайнберг Б. И. Этногеография Турана в древности. М., 1999
• Payne, Richard (2016). The Making of Turan: The Fall and Transformation of the Iranian East in Late Antiquity. Journal of Late Antiquity. Baltimore: Johns Hopkins University Press. 9: 4–41.
• Daryaee, Touraj; Rezakhani, Khodadad (2017). The Sasanian Empire. In Daryaee, Touraj (ed.). King of the Seven Climes: A History of the Ancient Iranian World (3000 BCE — 651 CE). UCI Jordan Center for Persian Studies. pp. 1–236. ISBN 978-0-692-86440-1.
• Rezakhani, Khodadad (2017). East Iran in Late Antiquity. ReOrienting the Sasanians: East Iran in Late Antiquity. Edinburgh University Press. pp. 1–256. ISBN 978-1-4744-0030-5