Церковне звичайне право
Церковне звичайне право — сукупність правил поведінки, які не набули законодавчого затвердження, але їх обов'язково треба було дотримуватися в житті, побоюючись гніву Господнього (наприклад, поведінка в церкві, при богослужінні, заїмка землі монастирем, повинності підданих на користь духовних можновладців тощо). Право церковне за змістом, однак не виключно церковне за походженням. Оскільки воно охоплює правові акти, що стосуються безпосередньо церкви, однак які походять не лише від неї, тому його зміст становлять сукупність норм, що походять як від церкви, так і від держави. Також під церковним правом розуміють сформований протягом двох тисячоліть корпус кодифікованого права, яким регулюється внутрішнє дисциплінарне життя церкви та відносини її з державою.
Зміст
Для будь-якого права, особливо для церковного, характерні покарання за вчинювані порушення.
Правова природа церковних покарань полягає в тому, що особа, яка порушила церковні канони позбавляється абсолютно всіх чи деяких прав, якими володіє сама церква. Тобто, порушник повністю відлучається від церковної спільности, перестає бути її частиною. Відлучення буває повне(виключення особи з числа членів церкви) та неповне(коли особа позбавляється тільки деяких церковних прав і благ).
Покарання
Отож, у церковній практиці найпоширенішими стали такі види церковних покарань:
- Відлучення від церкви (анафема).
- Позбавлення християнського виховання.
- Ув'язнення у монастирі.
- Церковне покаяння (епітимія).
Характерними злочинами, котрі ведуть до відлучення особи від церкви(анафеми) є вровідступництво, єресь, Вперше відлучення від цервки було застосоване Священним Синодом і передбачало повне та пожиттєве розірвання відносин між порушником та цервкою. Хоч і зазначене покарання звучить дуже різко і гучно, основною метою ж є зцілення людської душі. Таким чином, відлучення не означає повне відречення церквою особи, а насамперед її лікування душі, вибір істинниного і праведного життєвого шляху.
Позбвалення права на християнське поховання застосовувалося до тих хто цілеспрямовано та свідомо власноруч позбавили себе життя. Проте, існували деякі виключення. Даний вид покарання не застосовувався до самогубців з патріотичних мотивів та жінок, котрим загрожувало зґвалтування.
Ув'язнення в монастирі набуло широкого практичного застосування і накладалося, як правило, світськими судами. Застосовувалося воно і до неповнолітніх, осіб, які вчинили крадіжку, шахраїв та тих, кого звинувачували у 'блудному та розпусному житті'. Збільшення кількості типових злочинів пояснювалося кризою у пенітенціарній системі Російської імперії середини ХIХ - початку ХХ століття. Як правило, ув'язнення було способом покарання духовними судами священнослужителів, які не виконували свої обов'язки та порушували церковні постулати.
Покаяння
Церковне покаяння (епитимія) було одним із найрозповсюдженіших видів покарань. Сутність його полягає в тому, що на порушника духовними судами накладалися певні релігійні обов'язки щодо виконання певних значущих дій під пильним контролем місцевого священника. Наприклад, дотримання посту, читання молитви чи здійснення поклонів.
Див. також
Примітки
Джерела
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.