Чума в Емаусі

Чума в Емаусі, швидше за все, була саме епідемією бубонної чуми, хоча тодішні джерела не описують детально конкретні симптоми хвороби. Ймовірно, це було відродження Юстиніанової чуми, яка виникла в Пелусії (поблизу сучасного Суецу) в 541 році і поширилася на захід до Александрії та на схід до Палестини, перш ніж дістатись до столиці Візантії Константинополя в 541—542 рр., Європи та Сасанідської імперії, як зазначив візантійський історик Прокопій Кесарійський. Чумні епідемії повторювалася щонайменше 9-15 разів по кілька років тривалості протягом середини VI—VII століть.

Перший халіф Абу-Бакр відправив чотири армії з Медіни для підкорення Візантійської Сирії.

Емаус був захоплений мусульманами після битви при Аджнадаїні 634 року або ж битви при Ярмуку 636 року. З початком чуми цей населений пункт служив головним табором арабських мусульманських військ у Сирії, де поділяли здобич і здійснювали виплати воякам.

За словами історика VIII століття Сайфа ібн Умара, чума перший раз появилася у січні — лютому 638 року, після чого відступила, перш ніж знову повернутися і спричинити численні смерті «на користь ворога [візантійців]».

Чума появилася в певний момент під час дев'ятимісячної посухи в Сирії, яку араби називали «роком попелу». Накопичення тоді запасів їжі в містах та селах призвело до міграції туди заражених чумою пацюків та передачі хвороби людям. Чума поширилася по Сирії, а також до Іраку та Єгипту, перш ніж вщухнути в жовтні 639 року.

Згідно з одним із основних переказів традиційних ісламських джерел, каліф Умар ібн аль-Хаттаб, маючи намір запобігти хворобі та смерті свого головного командира Абу Убайди, покликав останнього до Медини. Той, знаючи про намір Умара, відмовився кинути своїх людей.

Згодом Умар вирушив до Сирії для оцінки ситуації, зустрівся з командувачами загонів на пустинній зупинці під назвою Сарг, що за тринадцять днів маршу на північ від Медини. Лідери курейшів — племені, до якого належали ісламський пророк Мухаммед і халіфи запропонували вивести війська із зони епідемії, що Умар і прийняв.

Абу Убайда протестував проти виведення армії на підставі передбачуваної заборони Мухаммеда мусульманам, які тікають або потрапляють на уражену чумою землю. Умар на це відповів, що «людина природно обирає зелену сторону долини, а не безплідну, але незалежно від рішення людини, це буде воля Бога».

Цей переказ був використаний середньовічними мусульманськими науковцями як прецедент, що виправдовує втечу від епідемії. Умар, який наказав Абу Убайді вести армію до здоровіших місць, повернувся до Медини.

Абу Убайда відвів військо в табір у старій столиці Гассанідів Джабії у високогірному регіоні Хавран. Завдяки своєму здоровому клімату Джабія ефективно діяла як санаторій для уражених чумою військ і центр розподілу воєнної здобичі. По дорозі туди, в 639 році, Абу Убайда помер від чуми. Його наступник Муаз ібн Джабал і дві дружини та син померли відразу після цього, а потім і наступник Муаза Язид ібн Абі Суф'ян. Було ще багато видатних мусульман і сподвижників Мухаммеда в армії, які померли від чуми. Аміру ібн аль-Асу приписують виведення вцілілих мусульманських військ до Джабії. У грудні 639 року він почав завоювання Єгипту, або з неохотного дозволу Умара, або навіть без нього.

У традиційних ісламських рахунках від 20 до 25 тисяч мусульманських вояків у Сирії і членів їх сімей померли від чуми. До 639 року в Джабії було залишено 4000 мусульманських військ з приблизно 24 тисяч у 637 році, хоча зазначається, що незрозуміло, скільки зі зниклих військ загинуло або тимчасово втекло та врешті повернулося до Сирії.

Чума спричинила значні людські втрати серед місцевого християнського населення в Сирії. Це також призвело до подорожчання продуктів та їхнього накопичення, що спонукало Умара заборонити це накопичення. Після повернення в Медину з Сарга, Умар повідомив своїх радників про свій намір відвідати війська в Сирії-Палестині та оцінити втрати, що спричинила чума. Під час свого візиту в 639 році він дав вказівки щодо маєтків мусульман, які загинули під час епідемії, та врегулював претензії деяких вояків.

Через смерть воїх найвищих командуючих в Сирії Умар призначив брата і заступника Язида Муавію ібн Абі Суфяна командуючим армією, остаточно заклавши основу для створення Муміядського халіфату, орієнтованого на Сирію, в 661 році. Припускається, що чума в Сирії завадила Умару задіяти кращих командирів, і, таким чином, він був змушений призначити Муавію.

Сучасні історики сходяться на думці, що фактичні обставини чуми Емауса не піддаються повноцінній реконструкції і загалом зосереджуються на описах цієї події в ісламських історіях VIII—X століть та збірниках хадисів (традицій і висловлювань Мухаммеда) в контексті богословських дискусій про призначення, статус мусульманських грішників та зараження. Розповіді про реакцію на чуму супутників Мухаммеда були основними мусульманськими релігійними та юридичними трактуваннями чуми протягом усього Середньовіччя, включаючи й період «Чорної смерті».

Чума повернулася в Сирію у 688 і 744 роках. Хвороба була причиною смерті багатьох ких омейядських халіфів та намісників. Халіфи регулярно виїжджали з міст до своїх пустельних палаців, коли влітку виникла чума.

Є припущення, що часті повернення чуми постійно знижували природний приріст населення в Сирії — Палестині, центрі Омейядського халіфату, та послаблювати владу Омейядів. Одночасно міграція арабських племен у далеку східну провінцію Хурасан, яка, очевидно, була позбавлена епідемій чуми, могла призвести до однобічного зростання та переважання східної половини халіфату та підйому там руху Аббасидів, який у кінцевому підсумку звалив Омейядів у 750 році. До цього періоду Омейяди втратили практичний контроль над східним халіфатом.

Середньовічні мусульманські теологи вивели три принципи трактування чуми Амвасу:

• перший полягав у тому, що чума була формою божественного милосердя чи мученицької смерті для віруючих мусульман і покаранням для невіруючих;
• другий — заборона мусульманам в'їжджати чи втікати від уражених чумою земель;
• третій — чума не була заразою, навпаки, вона була безпосередньо нав'язана Богом.

Погляди сирійських християн та євреїв, природні людські тривоги, ймовірно, вплинули на аспекти першого принципу, а саме те, що чума являла собою божественне покарання або попередження. Мусульмани пов'язували чуму з розслабленою мораллю серед мусульманських військ у Сирії, наприклад, споживанням вина, що заборонено мусульманам. Події в Емаусі використовувались для аргументації того, якщо людина втекла чи залишилася в зоні ураження чумою, її смерть вже була призначена Богом.

• Dols, M. W. (July–September 1974). «Plague in Early Islamic History». Journal of the American Oriental Society. 94 (3): 371—383. doi:10.2307/600071. JSTOR 600071. (англ.)
• Stearns, Justin K. (2009). «Amwās, plague of». / Fleet, Kate; Krämer, Gudrun; Matringe, Denis; Nawas, John; Rowson, Everett (eds.). Encyclopaedia of Islam, THREE. Brill Online. pp. 28–29. ISSN 1873-9830. (англ.)
• Sourdel-Thomine, J. (1960). «Amwas». / Gibb, H. A. R.; Kramers, J. H.; Lévi-Provençal, E.; Schacht, J.; Lewis, B. & Pellat, Ch. (eds.). The Encyclopaedia of Islam, New Edition, Volume I: A–B. Leiden: E. J. Brill. pp. 460—461. OCLC 495469456. (англ.)