Шуховська вежа (Миколаїв)

Найвигіднішим виявився проєкт Володимира Шухова, інженера московського заводу В. Барі, кошторисна вартість якого становила 25 200 рублів. Деякі з голосних міської думи дорікали членам комісії, що ті не розглянули комерційні пропозиції миколаївських виробників, хоча кошториси місцевих виробників були досить високими. Голосні відзначали, що в разі виникнення проблем з експлуатацією обладнання буде складніше спілкуватися з московськими виробниками, ніж з миколаївськими. Незважаючи на деякі дебати, все-таки було прийнято рішення про будівництво водонапірної башти за проєктом В. Шухова.

Відмінною особливістю проєкту вежі Шухова було те, що вона була в 12 разів легше інших, а її вага — менше тієї води, яку вона вміщала. Остаточна вартість проєкту, що включав будівництво огорожі та кам'яного будинку для сторожа, становила 35 638 рублів 99 копійок. Місце встановлення водонапірної башти змінили: з Католицької вулиці її перенесли на Кур'єрську, в район колишнього заводу Уманського (нині — вулиця Рюміна). Таке близьке розташування до міських джерел скоротило довжину магістральних напірних труб між колодязями і вежею, значно здешевлюючи весь проєкт.

Згідно з угодою, московський завод В. Барі зобов'язався виконати замовлення не пізніше, ніж через п'ять місяців після його підписання. Після трьох з половиною місяців завод повинен був доставити до Миколаєва у розібраному вигляді будку (або платити штраф за кожен прострочений день). В угоді було зазначено, що після побудови вежі завод несе відповідальність за всі несправності протягом наступних двох років. У разі форс-мажорних обставин завод мав би внести суму в розмірі 10% від загальної вартості башти. За спорудження вежі місто зобов'язалося виплатити половину вартості тільки після побудови фундаменту, доставки самої башти в розібраному вигляді на місце, а через тиждень після самого встановлення — залишок суми.

У жовтні 1906 року почалися роботи з будівництва кам'яного фундаменту під основне опірне кільце вежі. Металеві конструкції підвозили з Москви. Звідти ж приїхали і клепальники, які, по суті, виконали всю роботу. Зрештою, спочатку скелет споруди збирався на болтах, які після закінчення збирання замінили на заклепки. Установка вежі закінчилася в січні 1907 року. Незабаром після цього був зібраний і пофарбований найбільший у світі резервуар системи Інтце для води з необхідними трубами. 15 березня 1907 року водонапірна башта була підключена до миколаївської водопровідної мережі, що, фактично, стало початком експлуатації цієї споруди. Цікаво знати, що саме ця вежа з-поміж усіх інших фотографувалася на всіх етапах свого будівництва, що через сто років стало унікальним історичним свідченням. Крім того, на будівництві, яким керував миколаївський інженер М. Чумаков, міг бути присутнім і сам В. Шухов, який бував на будівництві Аджигольського маяку під Херсоном.

Висота башти становить 25,6 метрів, з баком — 32 метри, а обсяг резервуара — 50 тисяч відер (615 м³). Для міцності залізні куточки, з яких складено каркас башти, укріплені дев'ятьма горизонтальними кільцями. У місцях взаємного перетину всі 48 кутів і поперекові кільця склепані між собою. Усередині остова знаходиться гвинтові металеві сходи, а навколо башти — металевий балкон.

Функціонування водонапірної башти гарантувалося необхідною кількістю води, що подавалася з колодязів під номерами 2, 3, 3-bis, які працювали в безперервному режимі. Напірні чавунні труби від колодязів з'єднувалися у фундаментній кам'яній галереї під вежею в одну напірну 12-дюймову трубу, яка йшла до бака, а розвідна залізна труба від нього розгалужувалася в галереї на три напрямки водопровідної мережі. Перша йшла в сторону Кур'єрської вулиці, друга — на Кур'єрський провулок, а третя використовувалася для зливу води з бака. У самій галереї, довжина якої становила 26,5 метра, знаходилися засувки, які давали можливість відключати вежу на випадок промивки або ремонту бака. Там же встановлений водомір марки «Вольтман».

Рівень води в баку контролювався приладами, встановленими на башті, в сторожовій будці і на електричній станції, яка живила насоси колодязів, потужність яких значно збільшилася навесні 1907 року, із заміною їх на марку «Вортінгтон». Крім того, спорудження було обладнано пневматичним гідрометром, контрольним манометром, електричним сигналізатором фірми «Л. М. Еріксон і Ко». Миколаївська водонапірна башта мала найбільший резервуар системи Інтце серед всіх інших веж водопроводів у Російській імперії, не вимагала опалення, вода різних криниць циркулювала в ній природним способом, а рівень води автоматично контролювався на центральній освітлювальній електричній станції.

У травні 2013 р. силами МКП «Миколаївводоканал» проведено реконструкцію території біля вежі, в результаті чого відновлено металеві ґрати, відремонтовано оригінальний паркан, а також висаджено першу у світі алею імені В. Г. Шухова, що складається з грабів. У церемонії відкриття цієї алеї взяв участь президент Міжнародного фонду «Шуховська вежа» В. Ф. Шухов — правнук В. Г. Шухова^{[джерело?]}.

• Шухов Володимир Григорович
• Перелік гіперболоїдних конструкцій

• Тарас Креминь. Столетие водонапорной башни. Николаевский Базар. Архів оригіналу за 2 жовтня 2012. Процитовано 13 серпня 2012.
• Андрей Шинкаренко. Исследования Шуховской водонапорной башни. Николаевский Базар. Архів оригіналу за 2 жовтня 2012. Процитовано 13 серпня 2012.
• Водонапірна вежа Миколаєва може стати найвидатнішим досягненням інженерної думки. Факти (ICTV). 13 серпня 2012. Процитовано 13 серпня 2012.